Глава 12.4

Я ковзнула поглядом по його долоні, відвела очі, наштовхнулася на статую, обличчя якої більше не затуляли світлячки. І насупилася.

Обличчя у статуї не було. Гладкий шліфований камінь, наче скульптор і не планував робити обличчя.

— Хто це? — я кивнула у бік статуї. А потім здригнулася до того, як Гаспар встиг відкрити рота. — Тільки не кажи, що і за цю відповідь я маю щось зробити.

Поряд пролунав тихий сміх.

— Це — Ніхто, Мірандо.

— Як це? — я насупилася, поглянувши на Гаспара і майже миттєво відвела погляд, щоб не з’явилася ця клята спокуса роздивлятися його обличчя.

— Ніхто у далекому минулому пожертвував своє ім’я, — повільно промовив Гаспар, дивлячись на статую, — рятуючи наш двір. В нього не лишилося ані імені, ані обличчя, ані безсмертя. Все це він віддав, щоб вберегти інших.

Я насупилася, на зовсім розуміючи, як все це може бути пов’язано. Але раділа, що за цю відповідь, не довелося нічим жертвувати вже мені.

Навколо статуї танцювали гості. Хтось пустив у небо сріблясту стрілу. Вона розірвалася снопом іскор. Піксі з вереском кинулися вниз, хапаючи їх на льоту. Один пролетів настільки близько, що я інстинктивно відсахнулася.

А Гаспар всміхнувся, спостерігаючи за моєю реакцією, а потім знову простягнув руку.

— Ходімо. Ми починаємо запізнюватися.

Я скосила погляд на його пальці, проковтнула в’язку слину. І з видихом вклала свої пальці в його долоню.

— От і все, — пробурмотіла я, рухаючись за ним крізь натовп.

— Все?

— Так, — підтвердила я, крок за кроком наближаючись до статуї. — Мій особистий фінал.

Краєм ока я помітила, як чоловік ліниво всміхнувся.

Я крокувала поруч із Гаспаром, відчуваючи, як його пальці стискають мою долоню. І дивилася тільки вперед, на статую того, кого він назвав ніким. Краєм ока помічала, як натовп перед нами розступається. Чула, як музика стихає, а голоси, навпаки, стають гучніше. Та розібрати окремі речення не вдавалося, все перетворювалося на рівний шелест.

А голосний стукіт мого серця заглушував і цей останній звук!

Світлячки над нами теж розповзалися у різні боки, відкриваючи вид на неймовірне зоряне небо. І тільки погляд на нього трохи заспокоював мене. Трохи… зовсім трохи.

Гаспар першим зупинився біля підніжжя статуї. Змусив повернутися до нього обличчям. Я видихнула, повернулася і скосила погляд, не бажаючи дивитися на того, хто зараз стане моїм чоловіком.

Краєм ока помітила того чоловіка, якому за щось обрізали кінчики вух. Він прийняв запрошення свого Володаря, прийшов на його весілля. Цікаво, а чи міг він відмовитися? Чи хтось здатен відмовити Гаспару?

Перші незнайомі слова зірвалися з вуст Гаспара, повертаючи мене з думок у цю мить. Це не було схоже на те, що я чула від брауні, ні. Це було щось зовсім інше. Щось таке глибоке і мелодійне. Ці звуки народжувалися у горлі чоловіка навпроти і розкочувалися площею.

Плавні, тягучі, вони охоплювали мене з усіх сторін, змушуючи дослухатися. Та нічого знайомого вловити в них у мене не вдавалося.

Кожен звук проходив крізь мене. Вібрував у кістках. У хребті. У грудях. Викликали сироти, які бігли руками.

Гаспар відпустив мою долоню, та натомість підчепив підборіддя. Два пальці вперлися в шкіру, підняли моє обличчя. Змушуючи дивитися в яскраві фіолетові очі, які світилися зараз не гірше за зорі.

Він продовжував говорити, дивлячись мені в обличчя.

Поколювання під підборіддям спочатку біло майже невідчутним. Наче маленькі голки впивалися в шкіру. Та коли воно сповзло на шию, я здригнулася. А Гаспар утримав моє підборіддя, не даючи поворухнутися.

Що?! Що відбувається?! 

Поколювання вже сповзло на плечі і… вдарило гострим болем у хребет.

Я зчепила зуби, рвучко видихнувши. 

Магія? Це його клятий ритуал, намагається мені нашкодити?! То це так позбавляють волі, через біль?!

І сподівалася, що у моїх очах він бачить зараз увесь той гнів, що я відчуваю. І увесь той біль, який пронизував мою спину від шиї до куприка.

Я хотіла, щоб він це бачив! Щоб розумів, що я зараз відчуваю!

Та обличчя навпроти було настільки спокійним, що це лютило. Його губи рухалися, продовжуючи говорити на незнайомій мені мові.

Хвиля жару розтеклася спиною, і я замружилася.

Ні! Чхати на те, чи зрозуміє він, що я відчуваю і про що думаю! Я не хочу! Не хочу в останню мить… в ту мить, коли моя воля згасне… не хочу, щоб останнім, що я побачу були його очі.

Ці кляті аметистові очі!

Я досі відчувала його пальці на підборідді. Досі чула його голос. А кляті вібрації проходили крізь тіло з кожним разом стаючи все сильніше і сильніше.

Біль ударив у хребет так, що я зігнулася… якби змогла. Якби не ці пальці, що тримали моє обличчя.

Жар прокотився так гостро, наче хтось провів розжареним ножем по хребту. І… зник.