Глава 12.3

Позачергове на 300♥

***

Ривок. Шлунок підстрибнув до горла. Ноги відірвалися від підлоги, але я не встигла навіть злякатися, відчувши під ступнями камінь.

А точніше бруківку, між швами якої майже одразу ж ковзнув підбор лівого чорного чобітка.

Мене похитнуло. По очах вдарило яскравим світлом, а по вухах — гулом від голосів та сміху. А ще музикою.

Я кліпнула раз, другий, намагаючись зрозуміти, куди саме своєю магією перенесла мене Айрін. Вона нічого не пояснила, звісно ж навіщо?! Просто торкнулася моєї руки, і ось я вже десь тут.

Перше, що я побачила, коли змогла бачити, була купа яскравих різнокольорових світлячків, розміром з кулак. Сотні. Може, навіть тисячі. Вони просто висіли у повітрі, хитаючись від легкого вітерця, змінювали колір. 

За мить прийшло усвідомлення, що стояла я на краю великої площі, в центрі якої височила статуя. Та зараз майже весь огляд затуляли світлячки і люди… Ні, не люди. А ті самі схожі на них істоти з народу, назву якого я досі не взнала. Їхні голоси раз у раз переривали неквапливу мелодію лютні, яка лунала, здавалося звідусіль. Незнайома, але така прониклива, що раз у раз шкіру рук всипали сироти.

Вітер кинув в обличчя запах квітів та їжі. 

Я здригнулася від цього аромату, який змушував шлунок стискатися. Голоду я не відчувала, але варто було знову вловити аромат смаженого м’яса, як мені просто фізично було необхідно знайти його і скуштувати.

Яка ж магічна дурня!

Я струснула головою і роззирнулася, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається на площі.

Тут рухалося все.

Купа істот просто танцювала під неквапливу мелодію, їхній одяг розвивався, з губ раз у раз зривався сміх. Та ці танці… це не було схоже ані на те, що я звикла бачити на балах. Ані те, що відбувалося на людських ярмарках.

Я застигла, спостерігаючи за двійкою жінок, які кружляли навколо одна одної, розкинувши руки та заплющивши очі. Зліва від них троє чоловіків тримали друг друга за плечі, і ходили по колу повільними неквапливими кроками. Та це виглядало… як справжній танець. Настільки плавними та граційними були їхні рухи. 

Я повернула голову в інший бік. Зачепилася поглядом за чоловіка, який під мелодію рухав лише руками. А за його пальцями у повітрі лишалися сяючи сріблясті сліди. Вони трималися кілька миттєвостей, а потім починали повільно розчинятися у просторі.

Над ним кружляло з десяток піксі. Здавалося, що вони теж танцюють у польоті. Та мені важко було оцінювати хореографію їхніх рухів. 

Проте те, як один відділився від купки і пірнув униз, щоб вихопити з чиєїсь руки тістечко, я оцінила. Як і невдоволений крик того, в кого вкрали їжу.

Я знову огледілася. Десь збоку у повітря вдарило струменем вогню, за мить почувся чийсь голосний вереск.

Атмосфера нагадувала мені ярмарки, на які я потайки тікала з палацу. Та все ж… все було таким незвичним.

Усе було надто яскравим, надто чужим, надто…

Святковим.

Вони всі святкували. Танцювали, їли, сміялися, пили. 

Остання думка прийшла, коли я побачила, як жінка з довгим сріблястим волоссям і гострими вушками простягнула руку, а в її долоні з’явився келих, наповнений золотавою рідиною. Вона посміхнулася, передала його чоловіку поруч. А той зробив ковток, і його очі на мить спалахнули синім.

Я повільно видихнула, відчуваючи, що не здатна розділити це святкування. Та зникнути звідси мені просто не дозволять.

Повільно розвернулася, знайшла поглядом скелі на обрії. І ту саму чорну стіну, природа якої досі лишалася для мене загадкою. Закусила губу, спостерігаючи, як повний місяць повільно повзе по небосхилу. Та попри все… він не був найяскравішим на чорному небі. Ні! Бо зірки, якими всіяний був небосхил сяяли ледве не так само яскраво, як світлячки над площею.

— Насолоджуєшся?

Я здригнулася від несподіванки, озирнулася. За крок від мене стояв Гаспар, його погляд був спрямований на зорі, сяйво яких підкреслювало його профіль.

Темно-синій подовжений жакет майже зливався з ніччю. Срібна вишивка по краях ледь помітно світилася, складаючись у дивні візерунки.

— А що? У мене лишилося не так багато часу, щоб насолоджуватися, — пробурмотіла я, відриваючи погляд від чоловіка і повертаючи його до неба.

Він гмикнув:

— Маєш рацію. Часу лишилося зовсім трохи…

Я скосила погляд на Гаспара. Він же повернувся і дивився у бік площі, де продовжувалося святкування.

— А могла б хоча б спробувати насолодитися, — мовив він, ковзнувши поглядом до мене. — Це свято для тебе, Мірандо.

Я криво всміхнулася.

— Для мене? Чи для тебе, Володарю?

Звертання я процідила крізь зуби і задоволено посміхнулася від того, як вколола його.

Та Гаспар цього, здавалося, не помітив взагалі.

— Воно для нас обох, і для усіх, хто прийшов, — знизав плечима чоловік. — Бо невдовзі ти станеш моєю дружиною, а я — твоїм чоловіком. То чому б не насолодитися святом, яке для нас влаштували?