Глава 12.1

Сонце стояло в зеніті, коли двері відчинилися.

Я сиділа на ліжку, підібгавши ноги, і дивилася у вікно. Після сніданку минуло кілька годин. Розмова не склалася, а їжа знову довела мене до стану, який лякав.

Струснула головою, намагаючись не згадувати про те, як підтягувала до себе тарілку за тарілкою і ніяк не могла насититися. І скривилася, коли відчула тяжкість у шлунку.

Я не почула ані стуку, ані того, як відчинилися двері у кімнату.

— Мірандо?

Голос Айрін пролунав від дверей. Я не поворухнулася, не розуміла, навіщо взагалі рухатися.

— Чи маєте ви якісь накази перед підготовкою до вечора? — пролунало наступне питання.

Накази?! Пф-ф-ф! Наче хтось тут дійсно виконує мої накази!

Я повернулася до Айрін, яка дивилася на мене, майже не кліпаючи.

— Не знаю, — я знизала плечима. — А що я б могла зараз наказати?

Жінка насупилася, наче не зрозуміла мого питання:

— Не знаю, Мірандо. Ви могли б наказати почати збори, бо до вечора ви вже маєте бути готові до власного весілля.

— Ти будеш збирати мене з допомогою магії?

Айрін кивнула.

— І скільки часу тобі знадобиться? Чи не зарано починати зараз?

— Зарано, — погодилася вона.

А я зітхнула і закинула голову до стелі, знову поринаючи у спогади сніданку і розмови з Гаспаром. Одна думка вколола мене і я, гмикнувши, знову поглянула на Айрін.

— Слухай, твій Володар сказав мені сьогодні, що я можу розважитися. Перед весіллям, — мовила, склавши руки на грудях. — І що ти можеш дати мені пораду. Познайомити з кимось. Це так?

Я сама не знала, навіщо вирішила про це спитати. Наче хотіла вколоти цим Гаспара, якого тут навіть не було. І точно не очікувала, що Айрін просто візьме і… відповість.

— Все так, Мірандо. У вас є якісь побажання? Хоча б з якого народу обираємо.

— Народу? — я кашлянула, не повіривши, що вона спитала саме про це.

— Так, — Айрін кивнула. — Бо, наприклад, серед піксі у мене знайомих майже немає. Та і, кажуть, що уявлення про близкість у них дещо специфічне. Не для всіх…

Я змахнула руками, зупиняючи її. До горла підкотила нудота.

— Ні-ні! Зупинись!

Айрін перервала сама себе на півслові, нахилила голову:

— Тобто ми не розглядаємо когось з іншого народу, я правильно зрозуміла, Мірандо?

— Ми нікого не розглядаємо! — похитала я головою. — Це був жарт. Невдалий жарт. Забудь про це.

— Але, якщо Володар наказав, — Айрін зробила крок усередину, насупивши брови, — то він хоче, щоб ви розважилися перед весіллям. Це для вас погано?

Я вдивлялася у її обличчя і розуміла, що вона дійсно не розуміє, у чому тут проблема.

— Для мене це дико, — чесно відповіла я, дивлячись на неї. — У мого… народу не прийняті такі розваги. Різне буває, звісно. За всіх не можу казати, але… ні. Я так не зможу.

Вона ще мить стояла і не рухалася, наче не розуміла, що їй робити. Після чого відступила на крок, кивнувши.

— Тоді, якщо ви досі чекаєте моєї поради, — мовила вона, — раджу вам відпочити перед святкуванням. Можете поспати. Я розбуджу вас і допоможу зібратися, коли прийде час.

Я помасажувала пальцями перенісся.

— А може, цього разу ти знову не будеш мене будити? — пробурмотіла я. — Посплю до ранку, просплю власне весілля… наче не так погано, еге ж?

Айрін ледь помітно скривила губи.

— Цього разу я матиму вас розбудити, Мірандо, — мовила вона. — Навіть, якщо ви цього не бажаєте.

У відповідь я лише важко зітхнула і впала на подушки. Втоми не було, і я не була впевнена, що зможу заснути. А думки про те, що я здалася, били з усіх сторін.

Та я відбивалася від них єдиним питанням: «А що я можу ще вдіяти?»

Нічого. Це було єдиною відповіддю. Я нічого не могла вдіяти, окрім як згадати слова Франчески, що така наша доля. Тільки моя виявилася більш химерною. Бо моїм чоловіком мала стати безсмертна магічна істота, яка цілком могла відібрати у мене волю вже сьогодні вночі.

Я засичала крізь зуби. І замружилася.

Темрява за очима стала густішою та важчою. Запах дощу вдарив у ніс. Та стуку крапель по вікну я не чула. Дивина якась. Поворухнулася, сперлася на лікті і тільки з третьої спроби змусила повіки піднятися.

…

Здивовано озираюся. 

Це не спальня. Якесь інше місце.

Я прокручуюся навколо своєї вісі, намагаючись зрозуміти, як опинилася тут. Не пам’ятаю, щоб вставала з ліжка взагалі.

Чому стою босоніж на холодній підлозі? Чому так темно?

На мить лякаюся, бо взагалі не розумію, що відбувається. А потім бачу, як звідкись зверху падає світло. Яскраве світло. Воно вириває з темряви обриси якогось приміщення. Та я не можу зрозуміти, що це за місце.