Глава 11.2

Моя долоня, яку я вже опускала, горіла. Та біль у ній був майже невідчутним від тієї люті, яка розливалася тілом.

— Вирішив, що мене можна використати для якоїсь своєї гри? — процідила я крізь зуби, наздогнавши Еліана одним кроком. Перехопила його погляд, в якому подив вже згасав. — Шукай інший спосіб допекти Гаспару. Якщо спробуєш використати мене у подібній грі ще раз…

— То що? — зелений вогонь спалахнув в очах навпроти. Рука чоловіка повільно піднялася. Він перехопив прядку волосся біля мого обличчя, накрутив на палець. — Що ти зробиш, сонце?

Я не відсахнулася, тільки покосилася на його руку біля свого обличчя:

— Тоді я справді почну цікавитися тим, що може нашкодити безсмертним істотам на кшталт тебе, Еліане.

— Ти погрожуєш мені? — посмішка розтеклася його обличчям. — Ох… як приємно….

Мене аж підкинуло на місці від того, як він сприйняв мої слова. Смикнула головою вбік, звільняючи волосся з чужих пальців.

— Свої ігри залиш для когось іншого.

— Але… тобі ж сподобалося, — підняв він світлу брову.

Я пирхнула:

— Післясмак твого поцілунку гіркуватий, Еліане. А я більше полюбляю щось солодке.

І відступила на крок, знайшла поглядом вихід. Та не встигла навіть рішення ухвалити. Еліан зробив крок мені напереріз, затуляючи спиною шлях. Його тінь знову впала на обличчя, а сам чоловік всміхався, дивлячись на мене згори.

— Ти питала про весілля, сонце, — прошепотів він, нахиляючись до мене. — Після того ритуалу, який хоче провести Володар, ти можеш втратити волю. Можеш стати повністю його власністю.

— Ти брешеш, — процідила я крізь зуби, звівши погляд на нього.

— Я не можу брехати, — похитав головою Еліан. — Ніхто з нас не може прямо збрехати. І зараз, дивлячись тобі у вічі, я можу сказати, що можу допомогти уникнути такої можливості…

— Навіщо? — я підняла підборіддя, примружившись. — Навіщо ти мені це говориш? І навіщо пропонуєш допомогу? А і так… що ти захочеш, якщо я погоджуся? Бо минулого разу ти приховав це від мене.

— Дуже багато запитань…

— Платити за відповіді я тобі не збираюся, — хитнула головою, витримуючи ту магію, яка змушувала дивитися і забувати, як дихати. — Ти почав цю тему. Тому або ти кажеш усе, або… відійди.

Еліан ще мить стояв, я вже чекала, що він щось скаже. Пояснить свої слова. А він зробив крок убік і повів рукою перед собою, вказуючи на вихід.

— Особисто я тебе тут не утримую, сонце. Я полюбляю пташок на волі, а не у клітці.

— Переказуй цим пташкам вітання, — буркнула я і зробила крок до дверей.

Мені дуже… ні не так! Мені майже необхідно було почути відповіді. Дізнатися більше. Але цей чоловік вів якусь свою гру, у якій я брати участь не бажала. Принаймні поки що. Поки не зрозумію, як тут все влаштовано. Поки не зрозумію, хто він взагалі такий і навіщо влаштував всю цю сцену перед Гаспаром.

Придушуючи свою цікавість, я вийшла в коридор і повільно видихнула.

Чого він домагався? Якою мала бути реакція Гаспара на побачене, за його думкою? Ні! Навіть думати про це не хочу. Не зараз.

Я просто покрокувала коридором. Блукала якийсь час, поки не вийшла до дверей, за якими опинилася моя кімната.

Цікава видалася прогулянка, нічого не скажеш.

Я увійшла усередину, скинувши взуття на ходу. Ступила на м’який килим, у якому ноги тонули до кісточок. Ще раз повільно видихнула, вдихнула і попрямувала до ліжка.

Сили з мене наче вичавили. До вечора ще було достатньо часу. До мого весілля ще півтори доби. У мене ще є час знайти відповіді на те, про що не збрехав Еліан. А значить… Встигну.

Я впала на подушки, міркуючи про усе на світі. Оминала думками тільки цей клятий поцілунок. Заплющила очі і розслабилася, розкинувши руки в сторони.