Глава 10.3

— То ти не знаєш? — в зелених очах щось промайнуло. Схоже на захват. Еліан зробив до мене крок. — Тут було неймовірно! Ти навіть уявити не можеш, як довго земля всмоктувала кров, яка тут пролилася. І задля чого, скажи мені? Щоб панувати на шматку землі? Щоб вижити? Ох, як багато спогадів! Які ж різні відповіді можуть пролунати на ці питання.

Еліан похитав головою, і в цьому русі було щось таке, від чого мені захотілося відступити на крок.

— Розкажи, — попросила я, бажаючи дізнатися, що саме тут сталося, і як мій батько опинився боржником.

— О, ні, — посмішка повільно розповзлася обличчям чоловіка. — Це історія для іншого разу, сонце. Не треба псувати нашу першу відверту розмову кривавими подробицями.

— А ти сам почав про це говорити, — помітила я і примружилася. — А ще сказав, що будеш відповідати на мої запитання.

— Я і відповідав на них, — кивнув Еліан. — Ти спитала, чи запрошуватимуть родичів. Я сказав, що вони не захочуть сюди приїздити. Все інше вже не відповідь, а деталі. Історія, якщо тобі так хочеться.

Я пирхнула:

— Яка вміла гра словами!

— Який приємний комплімент, — посмішка на обличчі Еліана стала ще ширшою. — Радий, що ти оцінила мою розвагу. Це ледве не єдине, що досі тішить мене… З роками починаєш втрачати смак до життя, розваг. Все ж тисячі років це дуже довго…

Останні його слова наче під дих мене вдарили.

Тисячі?! Але… як… це ж просто неможливо! Це не вкладалося у мене в голові. Якщо уявне безсмертя я ще могла якось прийняти, та саме така кількість років…

— І що… безсмертя того варто? — я звела погляд на чоловіка. — Стільки жити, щоб нічого не відчувати. Це того варто?

Посмішка згасла. У зелених очах промайнула якась тінь.

— Ми всі тут безсмертні, сонце. І всі обирають свої розваги. Така наша сутність.

Він підібгав губи, дивлячись на мене, і додав, коли я вже вирішила, що продовження не буде.

— Володар от знайшов тебе. Нову розвагу. Подивимося, чи справдиться його надія. За цим буде цікаво спостерігати.

Я не знайшла, що на це відповісти. Та Еліан уже випростався, схрестив руки на грудях.

— А тепер моя черга питати. Що ти відчула, коли Володар назвав тобі своє справжнє ім'я?

Я примружилася, не розуміючи, як ми до цього підійшли.

— Чому ти вирішив, що він його назвав?

Подив підняв світлі брови. Еліан недовірливо хитнув головою.

— Ах, ось як. То він вирішив не ризикувати? Невже, бачить у тобі щось більше за іграшку. Г-м-м-м. А ти, сонце, хотіла б дізнатися його ім’я?

— Навіть якщо і так, від нас з тобою це ніяк не залежить.

Він задоволено вишкірився:

— То ти хочеш влади над ним. М-м-м, сонце, а ти розумніше, ніж я думала. Це точно буде цікаво! Я вже навіть не сумніваюся.

— Ти змінюєш тему, хоча першочергово казав, що будеш спочатку відповідати на мої питання, — помітила я і зробила один крихітний крок вперед. — То що там з весіллям? Що означає, що воно буде гучним? Це буде бенкет, бал? Щось інше?

Еліан теж зробив крок до мене, облизнув нижню губу:

— Буде все, сонце. Все, що ти тільки здатна уявити. І навіть більше.

— А конкретніше ти можеш відповісти на моє питання?

Еліан примружився:

— Можу. А навіщо? Це зіпсує всі веселощі.

І зробив ще один крок до мене, опиняючись знову занадто близько. Довелося підняти підборіддя, щоб утримати погляд на його обличчі.

— А мені весело не має бути? — я підняла брови. — Не дуже полюбляю невідомість. У ній, як виявилося, можуть ховатися вухасті чоловіки, які мають на тебе свої плани.

— Тобі буде весело, — пообіцяв чоловік, нахиляючись до мене. Платинове волосся ковзнуло з його плеча. — А зараз прийшов час заплатити за мої відповіді, сонце. Ти ж не думала, що я буду відповідати на твої питання просто так?

— У нас не було угоди! — я підняла підборіддя ще вище і на мить потонула в зелених очах. Клята магія!

— Як це не було? — муркотливо поцікавився він. — Я запропонував тобі відповіді, ти прийняла. Не питала про ціну.

— Хочеш сказати, що ціна є завжди? — у мене перехопило подих.

— О та-а-ак, — криво всміхнувся Еліан. — Та цього разу я не попрошу багато.

— Але… 

— Ч-ш-ш, — його рука злетіла, палець торкнувся моїх губ. Подушечка ковзнула по верхній губі, опустилася на нижню, ледь натиснула, відтягуючи її вниз.

Я застигла, не в змозі ані повірити в те, що відбувається, ані поворухнутися.

— Тому допоки ти не належиш йому, — прошепотів він, — я можу…

Еліан не закінчив. Його палець зник, мене накрило тінню, а в наступну мить я відчула чужі губи на своїх.

М’які губи, які обхопили мою нижню губу і потягнули на себе