Глава 10.2

— Саме так, — не опускаючи голову, Еліан поглянув на мене згори. — Як би ти була такою, як я, зрозуміла б. Такі п’янкі і чисті емоції краще за витримане вино. Цікаво, це весь твій потенціал, чи ти можеш ще краще?

— Напевно сьогодні ми цього не дізнаємося, — я опустила руки і зробила крок в сторону. Еліан гмикнув, дозволяючи мені розірвати відстань між нами.

Після чого повернувся спиною до шафи і сперся на неї спиною. Сережка у вусі хитнулася, зловивши світло справжнього сонця.

— А що б ти хотіла сьогодні дізнатися?

— Що? —  покосилася на чоловіка, не розуміючи, про що він каже.

— У тебе має бути дуже багато питань, сонце, — розвів він руками. — А оскільки ти тут… можу допомогти тобі знайти бодай кілька відповідей?

Я примружилася:

— Навіщо це тобі?

— Мене розважають розмови, — надто вже впевнено промовив він. — Розваж мене трохи. Може, і я в тебе щось спитаю. Так тобі буде легше сприйняти мою допомогу?

Я прикусила язика, ледве не видихнувши довбане слово, якому мене вчили все життя, а тут його не можна було вимовляти.

— Можна спробувати, — я нахилила голову, дивлячись на Еліана. — Але нічого не обіцяю.

— Як і я, — хитро всміхнувся чоловік, підняв одну ногу, відштовхнувся від шафи, випростався і жестом запропонував пройти до крісел.

— Якщо ти не проти, я б постояла, — ввічливо посміхнулася на його пропозицію.

— Як знаєш, — знизав плечима той, повільно пройшов до крісла. Але сів не в нього, а просто на стіл, поклав долоні обабіч стегон на стільницю.

— Ну що, що тебе зараз непокоїть, сонце?

— Починати з самого початку чи з основного? — гмикнула я, нахиливши голову. Постояла так мить. — Я чула, що ви тут усі якісь угоди полюбляєте…

— Хочеш укласти угоду, сонце? — Еліан сперся долонями на стільницю, посунувся вперед, а в зелених очах блиснуло щось таке, від чого у мене долоні похололи.

— Скоріше хочу дізнатися, як це працює. Чи можна угоду не виконати? Скасувати?

— І з ким ти вже встигла угоду укласти? — розтягуючи слова, поцікавився чоловік. А на його лиці розплилася настільки задоволена посмішка, наче відповідь на це запитання мала виконати всі його бажання.

— Мене більше цікавить та пастка, в яку потрапив мій батько, — знизала я плечима, не збираючись відповідати на його питання. — Він пообіцяв мене твоєму Володарю… Це можна якось виправити?

Еліан зморщив носа:

— Будь-яку угоду можна скасувати. Питання лише у ціні, яку доведеться заплатити.

— І якою може бути ціна? — я примружилася, оцінюючи можливості.

— Та будь-що, — розвів руками чоловік. — Життя, якщо угоду порушує людина. Безсмертя, якщо порушує, — він затих, кинув на мене чіпкий погляд, — один із нас.

— Безсмертя? — у мене в горлі пересохло. — Ти хочеш сказати, що ви… безсмертні?

— Так, — кивнув Еліан. — Тобі про це не сказали?

Я відступила на крок, намагаючись зрозуміти, як це взагалі можливо.

— А як тоді люди з вами воювали? — питання вирвалося пошепки, я хитнула головою відганяючи дивні думки.

Та Еліан вирішив відповісти на це питання, що ще більше мене здивувало.

— Я сказав, що ми безсмертні, а не непереможні, сонце. Це різні речі.

— Тобто… — Я насупилася. — Хочеш сказати, що вас можна вбити?

Чоловік окинув мене оцінюючим поглядом, а потім повільно кивнув.

— Тільки не питай як саме, — додав за мить мій співрозмовник. — Брехати я тобі не зможу, але можу не відповісти. І не відповім.

— Прийнято, — погодилася я.

До того ж, що мені з того, якщо я буду це знати? Починати нову війну я не збираюся. Намагатися з боєм вирватися звідси теж не вийде. Що б там не було смертельним для цих істот, їхня магія мені швидко вкаже на моє місце.

Моє нове місце. 

До речі про це…

— Тобто розірвати угоду без жертв не вдасться? — уточнила я, повертаючись до попередньої теми.

— Ти чим мене слухала, сонце? — гмикнув Еліан. — Я ж сказав, все залежить від ціни. Може, в угоді йшлося про якусь дурню… голос чи руки, а не життя.

Щось мені підказувало, що навіть те, що він назвав дурнею, нормальна така ціна за розірвання угоди. То що… доведеться прийняти свою долю? Визнати, що Франческа мала рацію?

Всі ми були народжені для того, щоб вийти заміж за вказівкою батька…

От тільки чомусь я думала, що мене ця доля омине. Що я знайду вихід. Зможу вийти заміж за того, кого оберу сама…

— Я спаскудив тобі настрій? — Еліан нахилив голову, вдивляючись в моє обличчя.

— Ні, — я хитнула головою. Звела погляд назад на раптового співрозмовника. — Просто… у мене весілля післязавтра. З твоїм Володарем. От думаю, чи можу я цього уникнути.