Глава 10.1

Я зробила обережний крок до дверей. Ще один. І ще. 

Двері більше не рухалися, наче і не було нічого дивного у тому, що вони так голосно відчинилися для мене.

Я згадала, як ще вчора ледве не виламувала їх, а тепер… ну-ну!

Повільно переступивши поріг, огледілася. Навіть підлога змінилася на дерев’яну. А сам коридор був зеленим настільки, наче я знову опинилася в саду. Зелені стіни, зелені штори, зелені квіти у горщиках на підвіконні. Ну, добре, зеленими було тільки широке листя, а от квіти чорного кольору з важкими пелюстками, що формою нагадували краплі.

Постоявши так мить, я вирішила, що якщо це чиєсь запрошення, немає різниці куди я піду. Будинок все одно виведе мене в потрібне місце. Це ж так працює, правда?

Повернула наліво, підхопивши спідницю, і скривилася, коли литку смикнуло судомою.

Коридор розійшовся у три боки, я вирішила не звертати нікуди. Йшла повільно, роздивлялася картини, які інколи траплялися на шляху. На одній було зображено якусь рудоволосу красуню з гострими вушками, на іншій хтось намалював бурхливу річку, яка несла кудись крихітний кораблик з білими вітрилами. Звертати увагу на те, що води річки були чомусь темно-рожевого кольору, не стала.

Перші двері на своєму шляху помітила вже тоді, коли почала подумки сварити себе за те, що навіщось вийшла з кімнати і пішла блукати незнайомим будинком.

Двері в кінці коридору були відчиненими. Я зазирнула всередину.

Цю кімнату навряд чи б вдалося охарактеризувати словами. Наче і вітальня, але така, наче у неї пустили Мію, а слугам заборонили заходити. 

Захаращена речами настільки, що і очі розбігалися, і вільного місця майже не було. По центру кімнати просто на квітчастому килимі висилося кілька веж з книг. Вздовж стіни зліва тягнулася висока шафа, кожна з полиць якої прогиналася то від великого кристала, то від кількості флаконів, то від… Боги, це що череп якоїсь тварини?! Чому у цієї тварини три ока і один ріг збоку?!

Я відсмикнула погляд від шафи, повернувшись до вікна, біля якого стояв великий завалений сувоями стіл і два крісла. І тільки тепер зрозуміла, що я не перший відвідувач цієї дивної вітальні.

У світлому кріслі розвалився чоловік. Погляд зелених очей був спрямований на мене поверх розгорнутого сувою, який той тримав у руках.

— Перепрошую, якщо завадила… — пробурмотіла я, дивлячись на того, з ким вже була знайома.

Еліан примружився і згорнув сувій, жестом запросив усередину.

— Не завадила. Заходь, сонце.

Я хитнула головою, ковзнувши поглядом по чоловікові. На ньому була світла розстебнута на грудях сорочка, що відкривала вид на кілька шрамів на грудях. Волосся було зібране у низький хвіст, а у правому вусі хитнулася довга сережка, коли він сів рівніше.

Еліан нахилив голову, платинове волосся ковзнуло на плече. Він ліниво всміхнувся.

— Не бійся, заходь. Я не кусаюся, — посмішка стала ширшою. — Майже.

Так, ну якщо я тут, то… Чому б і ні?

Я зробила кілька кроків усередину, обвела поглядом приміщення ще раз.

— Що це за місце?

— Одна з моїх кімнат, — Еліан відповів, не замислюючись. — Тут я проводжу час, коли мені нудно.

— Це тому тут такий безлад? — я пройшла до шафи, вдивилася у череп, намагаючись зрозуміти, як ця істота мала б виглядати за життя.

— Цей безлад стимулює думки, сонце, — з тихим сміхом відповів він.

— Чому ти називаєш мене сонцем? — мене зацікавив великий зелений кристал з кількома наростами, що стирчали в різні боки. Здавалося, що всередині мінералу щось є. І це щось пульсує.

— Бо я не хочу називати тебе вигаданим ім’я, — голос пролунав за спиною настільки близько, що я здригнулася і озирнулася.

Еліан зупинився за крок від мене, нахилив голову, дивився з-під опущених вій. Я проковтнула повітря, яке стало в мене поперек горла, коли серце злякано здригнулося у грудях.

— Було б краще, — чоловік піймав мій погляд і утримав, — якби ми познайомилися з тобою по-справжньому. Я от готовий назвати тобі своє справжнє ім’я, а ти?

— А я не буду називати тебе справжнім ім’ям, — парирувала я, тримаючи себе в руках тільки через той переляк, який ще остаточно не розчинився. 

Інакше б не втрималася і провалилася в цю магічну пастку, якою ці вухасті наділяли власну зовнішність… Відчуваю себе метеликом, якому тільки і роблять, що свічки з різних сторін запалюють!

— Справді? — світлі брови ковзнули по чолу угору. — Чому? Це не настільки вже і інтимно, як каже Володар.

— Чому ти вирішив, що він казав про щось подібне? — я склала руки на грудях, увіп’ялася нігтями собі у руки і прямо подивилася на Еліана.

— Не казав? — чи то справжнє, чи награне здивування ковзнуло обличчям чоловіка. — Дивно, мені здавалося, що це ледве не перша розмова, яку він почне. Про важливість імені.

Я задумливо підняла погляд до стелі:

— Здається, щось таке було. Та от про інтимність… нічого не пригадую. Може, він забув мені це сказати?