Глава 9.3

***

Я піймала себе на тому, що вже почала звикати до дверей, які відкриваються самостійно і закриваються там само. Це було зручно. Не треба ані варту чи слуг чекати, ані самій ті двері смикати.

Зітхнувши від того, що чомусь думаю про магію, як про щось гарне, пройшла у свої покої.

Ноги гули, спина нила, а голова стала важкою. Прогулянка не була такою вже і довгою, щоб я втомилася. Але відчуття було таке, наче я ходила цілий день.

Може, це через те, що назад повернулися магічно?

Про магію я знала небагато. Тільки те, що розповідали храмовники. Трохи з книжок. Тому відповіді на це запитання у мене не було.

Я пройшла до ліжка, постояла, подумавши над тим, чи можу дозволити собі наступну дію. А потім пирхнула і впала просто обличчям у подушки, розкинувши руки.

Від подушок пахло якимись чи то травами, чи квітами. Приємно так пахло. Я вдихнула глибше, і перед очима спливло все те, що сталося за сьогодні. 

Ці дивні піксі з їхнім неприроднім кольором волосся і крильцями. Волохатий чоловічок, якого Гаспар назвав брауні. Це все було так неправильно. Ці слова асоціювалися тільки зі страшними легендами, з казками, якими лякали неслухняних дітей. А я була дуже неслухняною у свій час.

Застогнавши, я перевернулася на спину і втупилася поглядом у стелю. У сонячному світлі сяйва на ній видно не було. А я продовжувала прокручувати у голові сьогоднішній день.

Цей чоловік з обрубаними вухами та шрамом через усе обличчя… Так виглядають зазвичай воїни, а ніяк не радники. Що ж такого він зробив?

Щось підказувало мені, що вуха для цих істот, це щось таке, що мало б відрізняти їх від інших. І таке покарання… 

Гаспар сказав, що він його зрадив. Але зрадити можна по-різному.

Цікавість спалахнула з новою силою. Нові і нові питання додавалися до уявного списку. А я тепер навіть думати не хотіла, що забажає Гаспар за відповідь на кожне із них.

— Покохати його! Йолоп!

Я провела долонями по обличчю.

Навіщо? Шлюбу я не уникну, це вже зрозуміло. Але якщо вже я вийду заміж не з почуттями… Ні! Я не хочу про це зараз думати!

Він прямо повідомив, що його веселить все це. Розважає. Це єдине, чого він від мене прагне. А я б прагнула повернутися додому. Та щось підказує, що ні одну зі сторін угоди, через яку я тут опинилася, радіти не будуть моїм спробам.

Від дверей пролунав стук.

Я сіла на ліжку, обсмикнувши сукню.

Навряд чи Гаспар. Він вже продемонстрував мені, як йому чхати на двері і очікування дозволу.

— Заходьте, — кинула я.

Двері відчинилися. На порозі стояла та сама жінка, яка проводжала мене до цих кімнат. Але сьогодні вона була вдягнена інакше. Темно-сіра сукня з вузькими білосніжними рукавами, чорні тонкі рукавички і зібране у високу зачіску волосся.

Перетнувши поріг, вона зробила два кроки і зупинилася.

— У мене наказ від Володаря, — сухо мовила вона, не опустивши голови, — я призначена вашою особистою служницею, пані. Моє ім’я Айрін.

Я підняла брову.

— Призначив служницею? — перепитала я. — А ти нею не була?

Вона ледь помітно стиснула щелепу. Жовна заграли під шкірою.

Здається, відповідь була «ні».

— Айрін? — я схилила голову набік, роздивляючись її. — Це твоє справжнє ім'я?

Очі жінки спалахнули синім холодом.

— Це ім’я, на яке я буду відгукуватися, коли у вас буде до мене наказ.

— Добре, — я встала. — Що ти маєш робити як служниця?

— Допомагати з одягом, їжею, купанням, — вона перелічила це без жодної емоції на обличчі чи у тоні. — Супроводжувати. Виконувати накази.

Останні два слова вона вимовила крізь зуби. Я ледь помітно всміхнулася.

— А якщо я накажу тобі перемістити мене своєю магією додому? У моє королівство?

Посмішка смикнула куточок її рота:

— Цей наказ суперечить волі Володаря. Я не можу його виконати.

— Твоя вірність йому… вона від чого залежить? — я склала руки на грудях. — Якщо ти не була служницею… він платить тобі?

— Моя вірність не куплена за золото, — примружившись, процідила вона крізь зуби. — Моя вірність — лише мій вибір. І я обрала служити Володарю.

— Сутінковому лорду, так? — я вчепилася у неї поглядом.

Обличчя Айрін скривилося:

— Краще не називати його так,.. пані.

Звернення вона процідила крізь зуби.

— Можеш звати мене Міранда, — я облизнула нижню губу. — Це буде чесніше, якщо ти не служниця. Чи… не була нею до цього. І чому так краще його не називати?

— Не маю можливості відповісти на це запитання.

— Он як? — я насупила брови. — Чому? Невже у твої нові обов’язки не входить відповідати мені на запитання?