Глава 8.5

Гаспар же тримався так, наче нічого щойно не сталося. Посміхнувся до мене і нагадав рухом руки, що я знову прибрала пальці з ліктя. Довелося повернути.

— Хто це? — я порушила тишу першою, варто було зробити кілька кроків.

— Мій колишній радник. Зрадник.

— І… у тебе в королівстві не карають за зраду? — здивовано перепитала я, пам’ятаючи кілька нещодавніх страт, які оголосив мій батько через групу заколотників, яких вдалося викрити. Здається, це було десь рік тому. На страту мене їхати не змусили, та я точно знала, що зрадників ніколи не жаліють.

А тут…

— Карають, — надто сухо відповів він. — Та усі ті, хто прийшов за мною, під моїм захистом. Навіть від мене самого.

— Прийшов за тобою? — я насупилася, крокуючи поряд з Гаспаром. — Звідки?

Чоловік покосився на мене і всміхнувся:

— Звідти, звідки усі ми прийшли, Мірандо. Неочікувана відповідь, чи не так?

— Дуже, — кисло прошипіла я і відвернулася, роздивляючись вулицю, на яку ми вийшли.

Це було схоже на ремісничий квартал у рідній столиці. Я чула звуки молота, який опускався на якийсь метал, потім побачила чоловіка, який стояв просто на порозі своєї майстерні і вирізав з дерева якусь фігурку.

Над головою пролетіла купка крилатих істот. Піксі, точно. Це піксі.

Дивно це розуміти. Бо для мене слово «піксі» означало великих страшних істот, які могли вкрасти людську душу. Принаймні, про це розповідали храмовники. І я вірила, як і всі. А тепер я навіть не знала, у що маю вірити.

Чому ніхто не говорить про те, що поряд із нами живуть такі дивні істоти? Чому їхніми іменами називають створінь Нижчого світу? Що мало статися, щоб люди зробили це? Що…

— Ви воювали! — шоковано охнула я, різко зупиняючись і повертаючись обличчям до Гаспара.

Ну звісно! Про кого можна казати те, що я чула від храмовників. Звісно, що про ворогів. А якщо вони вороги, то…

— Ми воювали, — підтвердив мою здогадку Гаспар, дивлячись на мене з-під густих чорних вій. — От бачиш, а ти казала, що гадки не маєш, і не можеш зрозуміти. Дію виконано.

— Виконано? — у мене руки похололи. — Тоді розкажи мені все!

— Все?! — чоловік розсміявся. — Все, що знаю? Все, про що здогадуюся? Що саме «все», крихітко?

— Я… я…

— Ходімо,—  Гаспар потягнув мене за лікоть далі вулицею. — Не місце це для подібних розмов. Та і згадав я дещо.

Що саме він згадав, звісно ж мені ніхто не повідомив. А я крутила головою, продовжуючи дивуватися тому, наскільки химерно виглядають усі будинки, які я зустрічала тут. 

Думала, що Гаспар веде мене на ту саму велику площу зі статуєю, та натомість попереду з’явилися ворота. З золотавого дерева. От тільки не ті, за якими знаходився пагорб з його будинком. Інші.

Свіжість у шум швидкої річки я почула раніше, ніж побачила синю воду, яка збивалася у білу піну на гострих камінцях.

Гаспар вивів мене за ворота, звернув з протоптаної стежини у траву. Повів до берега.

— Що ми тут робимо? — я прибрала руку з ліктя чоловіка, щоб притримувати спідницю сукні, яка чіплялася за густу траву.

— Насолоджуємося видом, — легко відгукнувся він. — Коли ти востаннє, Третя Принцесо, гуляла берегом річки?

— Ніколи? — пирхнула я. — Біля води багато комах, які так і хочуть висмоктати твою кров.

Гаспар всміхнувся, озирнувшись на мене. Та за мить його посмішка сповзла з його обличчя, як сповзає макіяж, якщо бризнути водою.

— Сьогодні ти побачила частину Межового королівства, К’яро. Частину того світу, який невдовзі стане твоїм. Я згадав, що забув тебе попередити… Не очікуй, що тут будуть святкувати весілля так, як святкують люди. Це буде, скажімо так, інакше.

— Я вже здогадалася, — буркнула я, піднявши на нього погляд. — От тільки заручин у нас з тобою не було, щоб одразу робити весілля. Якщо тільки мій батько і про це забув мене попередити.

Посмішка на мить знову змигнула на його лиці.

— Нам не потрібне нічого з того, про що ти хвилюєшся. Післязавтра ти вже будеш моєю дружиною, і тоді…

— Що?! — я аж підскочила, звівши погляд на Гаспара. І зараз через лють, яка обпекла мені груди, навіть швидко змогла цей погляд відвести. — Яке ще післязавтра?! До весілля готуються… роками!

— Люди? Можливо, — Гаспар зробив крок до мене, а трава навіть не зашурхотіла під його чоботами. — Та я хочу цінувати час своєї любої дружини. Ритуал відбудеться післязавтра.