Глава 8.3

Крихітна істота розміром з мою долоню, з яскраво-блакитним волоссям, що стирчало в різні боки, і прозорими крильцями. Ця істота тримала у руках щось, схоже на ягоду, яка була більше за її власну голову.

Істота невдоволено пискнула, коли в очах зник страх. Крильця затріпотіли і підкинули її вгору. Продовжуючи обурено пищати, вона злетіла до рівня мого ліктя і кинулася по повітрю кудись вбік.

Я тільки встигла проводити поглядом цю дивну істоту, від якої у мене руки похололи, а вистава продовжилася.

На вулицю вслід за крилатою істотою вискочила ще одна.

Тільки ця не мала крил. Була більшою, напевно, доходила мені до коліна. Нагадувала волохату людину у якомусь лахмітті. Розпатлана коричнева борода, стиснуті кулачки, які так само були вкриті шерстю і… червоні очі. Він нісся за крилатою істотою щось вигукуючи з таким невдоволенням і обуренням, що ставало лячно.

А потім різко зупинився і повільно звів погляд на Гаспара. Роззявив рота, червоний колір в очах почав зникати, змінюючись на чорний. Ще мить він просто витріщався, не рухаючись і не кліпаючи. А потім щось голосно вимовив… щось, що я не зрозуміла. І низько вклонився Гаспару, притиснувши руку до живота.

А потім рвонув геть так швидко, що його лахміття замайоріло на вітрі.

Я перевела погляд на Гаспара. Він стояв так само розслаблено, як і мить тому. Навіть не глянув услід двом істотам, яких просто не мало існувати!

— Що…, — хрипко видихнула я, намагаючись впоратися з відчуттям, наче хтось стискає мені горло. — Що це було?!

Гаспар знизав плечима:

— Здається піксі вкрав у брауні ягоду. А що?

— Хто? — я видихнула, бо ці назви чула у легендах, які розповідали храмовники. — Піксі? Брауні?! Це ж…, — я озирнулася, щоб перевірити, чи ніхто мене не чує, — імена демонів Нижчого світу!

— Думаєш? — Гаспар криво всміхнувся. — Цікаво тоді, чому ці назви з’являються у ваших історіях тільки останні років тридцять?

— Що? — я насупилася.

— А ти цього не помітила? — чоловік жестом запропонував продовжити прогулянку дивним містом. — У ваших старих розповідях таких слів немає. Вони з’явилися відносно нещодавно. А я вже думав, ти зрозумієш це, коли я назву їх… Ну що ж!

— Чекай-но! — я обігнала Гаспара, повернулася до нього обличчям. — Що я мала зрозуміти? Поясни!

Посмішка досі трималася на його губах, та він не квапився відповідати.

— Не скажеш, так? — я склала руки на грудях.

— Угода, пам’ятаєш?

— І що ти хочеш? — я підняла брову.

Гаспар окинув мене прискіпливим поглядом і примружився:

— Хочу, щоб ти спробувала сама знайти відповідь на своє запитання.

— Це не чесно! — обурено видихнула я.

А Гаспар тільки руками розвів і рушив просто на мене, змушуючи відступити на крок. Він продовжував прогулянку, а я ще мить стояла на місці, перед тим, як наздогнати чоловіка.

— Якщо про вас знають люди, чому я нічого не чула? — прошепотіла я, обережно озираючись. — Тобто люди вже зустрічалися з твоїм видом, так?

Ті дві істоти розмовляли на якійсь незнайомій мові. Та я не була певна, що мешканці міста не розуміють тієї, якою говорю я.

Гаспар примружився, дивлячись на мене, а потім поглядом вказав на свій лікоть. Цей натяк неможливо було не зрозуміти. Я видихнула крізь зімкнуті зуби і поклала долоню на його руку.

— Навіть більше, ніж зустрічали, — повільно відгукнувся він, виводячи мене на невеличку площу. Не ту, на якій я зі схилу бачила якусь статую, ця була поменше і більше нагадувала торгову площу.

То тут то там просто на бруківці були розкидані ковдри, на яких очікував на покупців різноманітний товар. І якісь сяючі флакони, і шматки тканини, і великі кристали. У одного продавця вся ковдра була всипана дрібними прикрасами, у іншого — живими квітами.

Продавцями були такі ж істоти, як і Гаспар. Та тільки… щось з ними було не так. Вони були вдягнуті у простіший одяг, посмішки не приклеювали мою увагу.

Я зрозуміла лише за мить — я з легкістю можу відвести від них погляд.

Знову поглянула на Гаспара і…

Ні, точно відрізняються! 

Я насилу відвела погляд і зачепилася їм за фонтан у центрі площі. Невисокий, з великою кам’яною чашею і чорною, як беззоряна ніч, водою.

На чаші сиділо кілька істот, яких Гаспар назвав піксі. У однієї волосся рожеве і коротке, у іншої довге зелене, третя мала якусь дивну зачіску, а колір волосся переходив від малинового до темно-чорного.

Вони щось голосно обговорювали, не звертаючи уваги на оточення, жестикулювали, розмахуючи крихітними руками. Одна з істот щось голосно пискнула і злетіла, змахнула рученятами. Хвиля чорної води піднялася з чаші, облила її співрозмовників.

За мить здійнявся такий галас, що всі інші на площі на мить затихли, спостерігаючи за тим, як дві піксі намагаються підбити у польоті третю, поки та тікала по повітрю.

— А у тебе в королівстві весело, — пробурмотіла я, проводжаючи цю дивну трійцю поглядом. — Хто ще тут в тебе мешкає, ну щоб я наступного разу свідомість не втратила?