Глава 8.2

Він рушив до дерева, за яким виднілася викладена білим каменем стежка. Вона привела нас до воріт, які відчинилися самостійно, і випустила у продовження саду.

Я крутила головою, не розуміючи, навіщо тоді було будувати паркан. Дерева і кущі шурхотіли на ледь відчутному вітрі, великі яскраві квіти притягували погляд і одним тільки своїм виглядом обіцяли, що будуть пахнути, як щось казкове. Десь між гілок раз у раз щось проскакувало. Чи то птахи, чи, може, білки. Я не встигала помітити, тільки чула, як здригаються гілки і невдоволено шурхотить густе листя.

Парк закінчився настільки раптово, наче його відрізали. А доріжка тягнулася далі, бігла вниз по зеленому схилу у бік… міста?

Я спочатку очам своїм не повірила.

Кліпнула двічі, але це марево не зникло. У підніжжі пагорбу дійсно розкинулося місто. Невеличке, та все ж огороджене стіною з білого каменю. Трохи далі за межами стіни бігла широка блакитна річка, і мені було дуже цікаво, чи відмічена ця річка на мапах, які я вчила?

— Наскільки велике Межове королівство? — поцікавилася я, спускаючись схилом поряд з Гаспаром.

— Не дуже, — відповів він без усіляких умов, — ти зараз бачиш його.

— Одне містечко? — я насупилася, поглянувши на чоловіка. І одразу ж пошкодувала про це, бо від того, як він всміхнувся, кинувши погляд у мій бік, щось стислося у грудях.

— Не території важливі, К’яро, — він назвав мене справжнім ім’я, а значить поряд не було нікого, хто міг би підслуховувати.

— Не згодна, — я хитнула головою. — Як одне місто і будинок на пагорбі вважатися королівством? І ти… я чула, як тебе називають Володарем, але не Королем. Тобто, ти тут не головний?

— Ти мислиш надто вузько, — примружившись, мовив він. — Слово «королівство» людське. Це люди придумали всі ті умови, щоб можна було використовувати його. Якщо б я сказав тобі, що це не Межове королівство, а Межовина, ти б зрозуміла, про що йде мова.

Я хитнула головою разом із тим, як він продовжив.

— Ні, не зрозуміла б. Тому я і назвав це королівством. Я… не король у звичному для людини сенсі. Але я — Володар того, що ти тут бачиш.

— Окрім міста та твого дому, — я озирнулася до гір, — я бачу ще дуже дивну і дуже темну стіну, якої просто не мало б існувати.

Те, що налякало мене у мить, коли я вперше визирнула у вікно його дому, досі було на місце. Чорна велика стіна тягнулася вздовж гір, падала у долину і тягнулася далі. Скільки простору могло охопити око, усюди воно натикалося на неї.

— Що це? — спитала я, поглянувши на Гаспара. — З чого вона зроблена? Це не камінь, це… магія?

Чоловік хитро всміхнувся:

— Я і так відповів вже на багато запитань, не отримавши нічого у відповідь. Притримай свою цікавість, вона тобі ще знадобиться.

Я закусила губу, повернувшись до того, що він називав своїм королівством.

Зі схилу я бачила будинки, що стояли дуже щільно один до одного, деякі з’єднувалися дерев’яними переходами на другому чи третьому поверсі. Деякі мали високі башти, а у когось замість даху росло дерево. Звідси виднілася площа з великою статуєю людини, хоча… може і не людини взагалі. Та все це місто виглядало недостатньо вишукано для того, що я бачила всередині дому мого майбутнього чоловіка.

Думка про весілля боляче вжалила мене, та я поки відкинула її. Гаспар про це нічого не казав, може, передумав?

Стежка бігла вниз по зеленому схилу, викладена білим каменем. Трава з обох боків була такою густою і такою зеленою, що очам було боляче дивитися.

Ми спускалися повільно. Гаспар давав мені змогу роздивитися все у найдрібніших деталях.

Біла стіна, що оточувала місто, була невисокою, може, два з половиною мої зрости. На ній подекуди росла трава, а подекуди плющ із дрібним темно-зеленим листям. Ворота з міцного золотавого дерева були відчинені, а за ними вже виднілися перші будинки. 

Перше, що впало у вічі була бруківка. Чорна, полірована до такого блиску, що в ній віддзеркалювалися і небо, і різнокольорові стіни будинків, і моя власна постать. Я на мить задивилася на свій розмитий силует унизу. Та швидко відсмикнула погляд, щоб не витріщатися на власне відображення, наче селянка, яка вперше побачила дзеркало.

Будинки на цій вулиці стояли щільно, майже не маючи просвітів між стінами. А кольори стін дивували. Якби це була фарба, але ні! Це було каміння. І воно охоплювало цілу палітру від блідно-блакитного, до темно-помаранчевого. Деякі стіни мали візерунки, що світилися, інші дуже дивні вікна з трав’янистими занавісками. У он того триповерхового будинку вікна, наприклад, були маленькими, але їх було дуже багато і без жодної симетрії. 

Я крутила головою, намагаючись запам’ятати все одразу, але це було неможливо. Архітектура міста просто не бажала вкладатися в моїй голові.

Я знала, що у містах зазвичай тхне помиями, спиртом і паленим вуглем. Але тут пахло зовсім інакше: квітами, прянощами, чимось солодким і одночасно гірким. 

Я втягнула повітря ніздрями, намагаючись розкласти цей запах на складові, та успіху в цьому не досягла.

Я не встигла розчаруватися у тому, що не вдалося зрозуміти, що може так пахнути, як рука Гаспара відсмикнула мене в бік. І дуже вчасно, бо ще б крок, і я б точно наступила на це… це… щось!