Глава 8.1

Я підвелася з-за столу. Важкість у шлунку досі була присутня, але я намагалася не звертати на це уваги. І разом із тим намагалася не дивитися більше на страви, які досі стояли на столі. Від запаху, що витав у повітрі, текла слинка. 

Я маю виглядати відсторонено. Особливо після того, що зі мною сталося!

Бо показати зараз, що мене налякало те, як на мене впливає місцева їжа… Ні! Я не покажу цього. Вона, напевно, зачаклована. І він мене про це не попередив!

Погляд впав на Гаспара, який вже стояв біля виходу. Чоловік скосив погляд у мій бік. Двері перед нами прочинилися, варто було мені зробити крок від столу.

— Прошу, — він жестом запросив мене вийти першою, і в цьому жесті було щось театральне та насмішкувате. Чи то в тому, як він нахилив голову, чи в тому, як провів перед собою долонею.

Я пройшла повз нього, навмисно не зустрічаючись поглядом. Відчула, як він ступає за мною. Не почула, ні! Його кроків я досі не чула, наче він літає, а не ходить. Хоча… напевно, таке мене вже не здивує після усього, що я тут побачила.

Коридор, у який ми вийшли, був знову не таким, як у попередні рази. Стіни вкривали дерев’яні панелі, що перемежалися з тонкими вікнами, в яких блискотіли різнобарвні скельця, що складалися у якісь візерунки та химерні форми. 

Ще трохи, і мене це вже не буде дивувати. Та зараз…

— Це місце змінюється, це нормально? — моє питання пролунало так, наче мене не надто цікавила відповідь. Я сподівалася, що Гаспар не згадає про нашу угоду через таку дрібну деталь. Проте…

— Відповім, якщо візьмеш мене за лікоть

Я здивовано поглянула на чоловіка, який наздогнав мене і тепер йшов поряд.

Видихнувши крізь стиснуті зуби, я простягнула праву руку і торкнулася м’якої тканини його сорочки.

— Так, це нормально. Цей будинок живий, він сам обирає яким стати і коли це варто зробити, — майже одразу пролунала відповідь.

— Будинок? — ще більш відсторонено перепитала я. — Не палац? Не фортеця? Володар дивного народу мешкає у простому домі?

— Простому? — насмішкувато перепитав він. — Він може і образитися, Мірандо. Так і знай.

Я прикусила язика. Псувати стосунки з будинком у мої плани точно не входило. З ким завгодно, та точно не з зачаклованим будинком.

Коридор закінчився високими дверима з темного дерева. Вони прочинилися і… в обличчя вдарило яскравим сонячним світлом.

Але ж ми були на якомусь поверсі? Другому? Третьому? Куди поділися сходи?

Я шоковано кліпнула, намагаючись зрозуміти, чому ці двері виходять на двір. І чому двір такий яскравий і зелений. Вчора, коли я визирала з вікна, все здавалося моторошнішим. Та прірва під моїм вікном вздовж усієї темної стіни будинку…

У голові гуло від того, як все це не сходилося. Я зробила крок за Гаспаром, сходячи кількома сходинками з ґанку й озирнулася.

Стіни будинку були білосніжні, вони сяяли тією самою блискучою крихтою, яку я вже бачила. Та у світлі сонця вона здавалася блиском золота, а не діамантовим пилком. Та і сам будинок виявився… досить невеликим: три поверхи, червона черепиця, однакові вікна в ряд. Взагалі нічого спільного з тим, що я бачила всередині.

— Це неможливо, — прошепотіла я одними губами, озираючись до саду.

Тепле світло заливало все навколо, нагрівало землю, вкриту густим килимом смарагдової трави, танцювало на великих м’ясистих листочках високих дерев і приємним теплом лягало на шкіру.

— Неможливо, — повторила я, поглянувши на ряд рівних круглих кущів, серед зелені яких блищали великі червоні квіти з трьома пелюстками у формі серця.

— Що саме неможливо? — Гаспар підставив обличчя сонцю, застиг на місці, нікуди не кваплячись.

— Все це, — визнала я. Знову озирнулася. — Я бачила прірву під вікнами вчора, а не сад. Стіни були іншими. І… і все це… це несправжнє, так?

— Тут все справжнє настільки, наскільки це взагалі можливо, — мовив він, глибоко вдихнувши. Опустив голову, поглянув у мій бік. — Або навіть більше. Звикай, крихітко, це магія у всій своїй красі. Не у всій силі, та красі — так. 

Я знову обвела поглядом надто яскравий, надто зелений, надто… садочок і перевела погляд далі. Між дерев і кущів виднівся високий плетений паркан. Не залізний, як зазвичай робили, а з якоїсь тонкої коричневої лози. Вона перепліталася між собою, утворюючи тонку стіну між межами двору і тим, що було далі. І з цього ж матеріалу трохи далі знаходилися і ворота. 

— Роздивилася? Звикла? — Гаспар повернувся, тягнучи мене далі від будинку. І я тільки у цю мить зрозуміла, що з силою вчепилася в його лікоть. — Тоді ходімо.