Глава 7.4

Позачергове на 250♥
____
«Володарю?» То він тут все ж головний? 

Я перевела погляд на Гаспара. Він не ворухнувся. Але щось у його обличчі змінилося. Наче тінь пробігла по мармуру.

— Еліане, — голос Гаспара прозвучав з радісними нотками. — Що ти тут робиш?

Той, кого він назвав Еліаном, пройшов вздовж стола, ліниво ковзнув поглядом по стравах, підчепив з тарілки яблуко і рушив далі.

— Не так часто у цьому місці з’являються нові обличчя, — пролунав голос чоловіка, який так само, як і Гаспар, притягував погляд своєю неймовірною зовнішністю. — Не міг пройти повз. Привіт, сонце.

Він зупинився біля мого стільця і ледь нахилився, прокручуючи яблуко у руці. Платинова прядка впала на око, і він змахнув її неквапливим, майже котячим рухом.

— Я Еліан, — представився він, вчепившись в мене зеленим поглядом, — а тебе як звуть?

Я застигла, дивлячись у ці очі, які нагадували два великі смарагди.

— Я, — голос захрипів, кліпнула, намагаючись відігнати дивне відчуття. — Міранда.

Еліан примружився, всміхнувся:

— А ти розумна. Тримай.

Він ще раз прокрутив яблуко у пальцях. І червоні боки вмить вкрилися позолотою.

Я не могла поворухнутися, тільки дивилася на те, як фрукт щойно перетворився у витвір мистецтва. За одну мить, один рух.

— Ні? — здивовано підняв брови чоловік. — Не хочеш? Шкода.

Він поклав яблуко на стіл переді мною. Позолота сповзла з червоних боків, як бруд. А Еліан випростався і кинув погляд на маки, які червоніли у великій вазі.

— Які цікаві квіти, яка цікава гостя… вклоняюся перед твоїм смаком, Володарю.

— Чого ти хочеш? — Гаспар поворухнувся. — Кажи прямо.

— Лише розважитися, — розвів руками той. — Якщо дозволить Володар.

— Не дозволяю. Йди.

Я застигла, відчувши небезпеку. Та так і не зрозуміла, що щойно означали останні репліки, якими перекинулися чоловіки.

— Як накажете, Володарю, — Еліан схилив голову, граційно випростався і заправив волосся за довге вухо. Кинув у мій бік ще один погляд і підморгнув.

На мить у мене серце підстрибнуло до горла. А чоловік вже прямував до виходу. Двері перед ним відкрилися, і за мить закрилися вже за ним.

Я скосила погляд на Гаспара, який ліниво цідив напій зі свого келиха.

— Поїла? — він перехопив мій погляд, поставив келих ледве не вперше на стільницю і встав. — Тоді ходімо, прогуляймося. Ти ж так хотіла знати, у якому місці ти опинилася.

І всміхнувся.