Глава 7.3

Він дивився на мене зараз так, наче справді чекав, що я погоджуся.

— Навіщо тобі це? — я скривилася, не розуміючи, чого він хоче.

— Це розвага, — розвів руками Гаспар. — Це подарує мені нову розвагу. То що, хочеш отримувати відповіді на свої запитання?

Він простягнув мені руку

— Я відповім на твоє попереднє запитання, та перед цим виконай мою умову: поїж для початку.

Я дивилася на його тонкі пальці, які були простягнуті мені. І думала…

— Інакше я не відповім на жодне твоє запитання, — додав Гаспар, а у фіолетових очах промайнули іскорки.

— А це вже шантаж!

— Так, — легко погодився він. — І що?

Я думала ще мить, після чого видихнула і схопила його за руку:

— Добре. Угода. А тепер відповідай.

— Ні, — теплі пальці охопили мою долоню, стиснули. Я відчула легке поколювання на шкірі. — Спочатку ти поїси. Давай.

Гаспар відпустив мою руку першим. Моя долоня майже впала на стільницю, бо я чомусь взагалі забула, що маю тримати руку сама. Оговталася за мить. Пропалила поглядом чоловіка і схопила булочку з тарілки. Надкусила…

Світ вибухнув смаком.

Я захлинулася їм. Здивовано опустила погляд до хліба, який тримала в руках. Звичайний та пухкий, солодкий, з насінням зверху. Але цей смак… Такого смаку я ще ніколи не відчувала.

Наче ніколи в житті до цього не їла. А тепер нарешті відчула справжній смак.

Кожна крихта розчинялася на язиці, розтікалася теплом, яке спускалося від грудей до кінчиків пальців, до самих кісток. Я знову вкусила і не стрималася від того, щоб замружитися і промуркотіти щось незрозуміле, що мало означати задоволення.

Ні! Їжа не має бути настільки смачною! Звичайний хліб не має таким бути!

А моя рука вже тягнулася за наступною булочкою. Занурила її в соус, що стояв поряд, надкусила… Неймовірно!

Голод, який мучив мене, зник майже одразу. Але з’явилося щось інше.

Жадоба.

Я хотіла ще. Більше. Усього. Я хотіла з’їсти усе, що тут було.

Підхопила шматок м’яса, яке за мить вже розтануло у роті, залишивши по собі пряний післясмак. Надкусила величезний фрукт помаранчового кольору, захлинаючись солодким соком, який ледь пощипував язик. Налила собі напою з трав та меду. Принаймні, так я подумала, коли зробила ковток. Ще. І ще. І ще.

Кинула погляд на Гаспара і… тільки у цю мить відчула, що переїла. Як болить живіт. Як важко у горлі. Як жир стікає по руках.

Я хотіла відвести погляд. Сказати щось різке, щоб приховати сором. Та не змогла навіть рота розтулити.

— Що? — прошипіла я, коли мовчанка стала нестерпною.

— Нічого, — його голос звучав надто спокійно. — Наїлася?

— Що не так з цією їжею? — Живіт справді болів. Я переїла. Як селянка, яка не бачила їжі тиждень. 

— Це ти обрала інше питання? Чи все ж хочеш дізнатися де знаходишся? — чоловік ледь нахилив голову, його вухо стало ще більш помітним.

— Ні, — я вдихнула, погляд знову впав на їжу. Бажання спробувати ось той салат накинулося з новою силою. Я опустила погляд до пустої тарілки, намагаючись дихати рівно, після чого обрала найменше зло — поглянула на Гаспара. — Відповідай на те питання, яке було першим.

Він тихо засміявся, вивчаючи мене поглядом.

— Що ж, умову виконано, тому і можу сказати тобі, що Межове королівство не позначене на жодній людській мапі, але не тому, що його не існує. А тому, що воно знаходиться там, куди люди більше не ходять.

Він посміхнувся і відкинувся на спинці стільця.

— І все? — обурено видихнула я.

— Я відповів на твоє питання, — розвів руками чоловік. — Чого ще ти бажаєш?

— Ти не відповів, — хитнула я головою. — Ти не пояснив де ми знаходимося?

— Чому це? — насупився Гаспар. — Ти спитала про те, де знаходиться Межове королівство, а я тобі пояснив навіть більше. Пояснив, чому ти нічого про нього не чула.

— Ти… — я захлинулася повітрям. — Ти…

— Уважно тебе слухаю, К’яро, — Гаспар посунувся вперед, вчепившись в мене поглядом. — Що я?

— Ти нестерпний!

— О-о-о! — посмішка повернулася на його обличчя. — Дуже приємно це чути.

 Я відкрила рота, щоб відповісти, але в цю мить двері їдальні відчинилися. Я скосила туди погляд і забула, про що взагалі думала у ту мить.

На порозі стояв чоловік у темно-сріблястому жакеті, вдягнутому поверх світлої сорочки, яка була розстібнута на кілька верхніх ґудзиків. Довге платинове волосся спадало на плечі. І навіть з такої відстані я бачила, що очі в нього яскраво-зелені.

— То чутки не брешуть, у нас тут гостя, — з посмішкою мовив незнайомець, заходячи у середину. — Володарю.

Останнє слово він кинув Гаспару, ледь нахиливши голову.