Глава 7.1

Я озирнулася у бік, звідки пролунав голос. 

Гаспар сидів у кріслі біля каміна, розвалившись і навіть не плануючи вставати, коли я переступила поріг. Закинувши ногу на ногу, широко посміхався і крутив у довгих пальцях келих з темно-червоним напоєм.

— Зазвичай гостей супроводжують, — відгукнулася я, склавши руки на грудях. — Якщо я запізнилася, винен у цьому ти.

Чоловік повільно підвівся, випростався. Змахнув рукою, відпускаючи келих. Той просто розчинився у повітрі. 

І неквапливим кроком рушив до мене.

Я застигла, буквально відчуваючи, що не здатна зрушити з місця просто зараз.

А Гаспар увірвався у мій особистий простір, зупинившись настільки близько, що стало некомфортно. А вже коли він нахилився до шиї і втягнув повітря ніздрями… я думала, що крізь землю провалюся.

— Ти пахнеш інакше, — промуркотів він, а його подих торкнувся щоки. — Приє-є-є-мно.

— А це нормально для таких як ти? — я відсахнулася.

— Що саме, крихітко? — Гаспар вже встиг випростатися і тепер дивився на мене зверху вниз.

— Нюхати людей! — обурено видихнула я, звівши погляд, і потрапила в аметистову пастку його очей.

Гаспар криво всміхнувся:

— Ніколи до цього не нюхав людей. Гадаєш, це гарна ідея?

Він підняв темну брову, а в мене подих перехопило. Я просто фізично не могла відірвати погляд від цього обличчя. Настільки ідеально-привабливим він виглядав. Як ті боги з легенд, якими я зачитувалася. Боги, які могли одною рукою захищати кохану жінку, а іншою вбивати істот з Нижчого світу.

— Не думаю, — прошипіла я, силоміць відриваючи від нього погляд.

І тільки тоді помітила, що Гаспар встиг відсунути стілець за столом. Його довгі пальці розслаблено лежали на темно-червоній спинці стільця.

— То що, ти зголодніла? — голос пролунав зверху. — Наскільки мені відомо, людям треба їсти постійно. Ви такі крихкі та тендітні. Сідай. Не хочу, щоб ти померла від голоду.

Його слова щось зачепили у мені. Хотілося перевірити, які зараз емоції панують на його обличчі. Та я стрималася, не звела погляду.

Вчепилася ним у пальці Гаспара. Після чого зробила крок до стільця і відчула, як чоловік посунувся вперед. Просто для того, щоб моє плече проїхалося його грудьми.

— Сідай, К’яро, — майже на вухо прошепотів він, ще сильніше відсуваючи стілець. — У нас багато планів на цей не дуже довгий день. Час тут плине так швидко, не встигаєш нічим насолодитися.

— Час завжди плине однаково, — видихнула я, аби хоч щось сказати. Це чомусь розвеселило чоловіка, який відступив від стільця, даючи мені простір і можливість дихати. А разом із тим і сісти за стіл.

Стілець виявився надто м’яким, я потонула в оксамиті, намагаючись тримати спину рівно. Гаспар відступив і зайняв місце на чолі. Просто зліва від мене. 

Я насилу відірвала погляд від нього і зосередила свою увагу на стравах. Поряд зі мною на золотій тарілці лежав цільний запечений кролик, збоку від нього кілька свіжих хлібин, притрушених крихітним насінням, трохи далі декілька видів салатів, за ним з високого фонтану стікав розтоплений сир, збирався у мисці, але за краї не переливався. Аромати змішувалися в повітрі в якийсь неймовірний коктейль, від якого мій шлунок стиснувся так сильно, що стало боляче.

Скільки людей це все готувало? І все для нас двох? Цим можна нагодувати зо три десятки голодних аристократів та їхні сім’ї!

— Тебе чимось пригостити, чи все ж наважишся взяти їжу сама? — поцікавився Гаспар, нахилившись до мене і обдавши цим свіжим запахом дощу, від якого в мене мізки відмовлялися працювати.

Я покосилася на його пусту тарілку:

— Спочатку ти. Звідки я знаю, може тут все отруєно?

Я почула, як він гмикнув. Потім тонкі пальці підсунули запеченого зайця ближче, підчепили лапку і з хрускотом відламали її від туші.

Мить, і він вже запустив в м’ясо зуби, дивлячись прямо на мене.

Я підібгала губи, підсунула до себе кілька страв, наповнила тарілку, скоса поглянула на Гаспара, який вже обсмоктував білу кісточку. Та якось… дивно. Наче йому було не смачно.

— Не полюбляєш м’ясо? — пирхнула я.

— Не полюбляю їжу, — знизав плечима він, а я здивовано вигнула брову. — Мені вона не потрібна, щоб існувати.

— Як це? — я насупилася, здавалося, що мені почулася його відповідь.