Глава 6.3

Теперішній час

К’яра Офтейн

У мене досі калатало серце від того, як він видихнув ім’я моєї матері. Долоні похололи, усередині щось стиснулося.

«Мірандо».

Та щоб тебе Нижчий світ всмоктав! 

Глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, і поперхнулася цим клятим запахом дощу, який оселився у приміщенні після появи Гаспара.

Що він там сказав? Що буде чекати мене на сніданок?

Варто було про це лише подумати, як шлунок скрутило спазмом. Коли я востаннє їла? Здавалося, що минула не доба, а ціла вічність!

Нарешті хоч трохи заспокоївшись, я повернулася і перехопила погляд власного відображення. Дзеркало чесно показало мені і те, як сильно зблідло моє обличчя, і як у мене тремтять руки. А ще досить чесно показало мене у цій клятій сукні, яка ніяк не годилася для сну. Та вона взагалі ні для чого не годилася, бо… бо була напівпрозорою!

У ранковому світлі вона виглядала зовсім інакше. Не було більше ніякого натяку на бузковий колір. Тільки чисте прозоре срібло.

— О, ні! — застогнала я, відчуваючи, як нудота підповзає до горла.

Він бачив мене щойно у такому вигляді! Прокляття!

Замружившись на мить, я згадала слова, які якось почула на одному з ярмарків. Здається, це мені сказав один з хлопаків, з яким я танцювала навколо великого багаття.

Він тоді спитав, чому я не посміхаюся, а я зізналася, що втекла від батьків, які не дозволяли прийти на свято, і боюся їхньої люті. Це тоді було не зовсім брехнею. А хлопець просто розсміявся і спитав, чи здатна я змінити минуле? Якщо ні, то який сенс взагалі хвилюватися. І потягнув у танець під стукіт барабанів.

Повільно випустивши повітря з легень, я знову поглянула у дзеркало.

Так, Гаспар бачив мене у такому вигляді і… що? Це він увірвався у кімнату, це його служниця дала мені такий одяг. І повернутися в минуле, щоб запобігти усім цим подіям я не могла. А значить варто відпустити це і… мій погляд впав на двері, за якими просто повинна була ховатися купальня… помитися.

Та перед цим мені знадобиться новий одяг.

Я добре пам’ятала як та вухаста і не надто товариська жінка відкрила полиці, що ховалися за стіною. А значить саме там зберігається одяг.

Подумки підбадьоривши себе, я покрокувала до тієї стіни, яка вчора змінювала своє положення.

Пройшлася кімнатою, роздивляючись стіни з суцільного чорного каменю, який трохи і ледь помітно сяяв. Не так, як той, що був під ногами, та все ж якесь легке мерехтіння було. Зупинилася біля тієї стіни, яка вчора поводила дуже неприродньо і помітила вертикальну щілину, яка тягнулася вздовж стіни від самої стелі до підлоги.

Напевно, це тут.

Звісно ж, ніякої ручки не було. Та варто було зробити ще один крок, як камінь здригнувся і ковзнув вбік. Просто на моїх очах стіна від’їхала, відкриваючи досить великий світлий простір. Не кілька поличок, які я бачила вчора, ні. Тут була окрема кімната. 

Величезна гардеробна, у якій висіло стільки вбрання, що очі розбігалися. А я, як Третя Принцеса мала достатньо одягу. Настільки достатньо, що двічі в одному і тому ж самому мене неможливо було зустріти на заході чи званій вечері. Та зараз у мене розбігалися очі від кількості та різноманіття суконь, сорочок та плащів. 

Трохи далі я помітила чотири полиці із взуттям. Десятки пар туфель, черевичків та чоботів. Погляд повернувся до одягу. Тканини мерехтіли, переливалися та вабили доторкнутися.

Я не стала пручатися, увійшла усередину, проводячи пальцями по сукнях. Темно-сині, фіолетові, сріблясті, чорні. Ніяких світлих кольорів. Та всі тканини були якимись неймовірними на дотик. Не схожими на жодну з тих тканин, з яких для мене відшивали сукні. Це було, як доторк до холодної води, або теплого сонячного світла, яке прогріло повітря. Як щось таке, чого просто не мало існувати.

Я досить довго обирала собі сукню, бо не могла зрозуміти, чого хочу.

Нарешті зупинилася на темно-синій з довгими рукавами і високим коміром. Та що мене і потішило, і здивувало — я не знайшла жодної сукні з корсетом. Тканина якимось чином просто тримала форму без цього. Навіть спіднє, яке тут теж знайшлося, не мало в наборі нижнього корсета. 

З взуття обрала м’які черевички на невисокому підборі. І, притиснувши все це до грудей, рушила у бік спальні. Стіна зачинилася за мною, варто було тільки зробити крок за уявний поріжок. А двері, ті, які, як я вважала, мали привести до купальні, виявилися розчахнутими.

— Нагадує ті страшні легенди, які розповідають храмовники, — пробурмотіла я собі під ніс, здригнувшись від раптового холоду, що пробіг вздовж хребта.