Глава 6.2

Позачергове на 200♥ 
_____
— Я поклялася йти за тобою. Слухатися тебе. Виконувати твою волю. Бо саме ти мій король, мій імператор і мій володар, — покірно нагадала слова клятви жінка. Її рука смикнулася у моїх пальцях, та я тільки сильніше стиснув, всміхаючись їй в обличчя.

— І якою є моя воля зараз, як ти думаєш?

Замість відповіді, Ріфтеала випустила кігті. Вони заблищали у світлі зірок, які падали вниз крізь скляний дах.

— Ти хочеш, щоб я прислужувала цій... людинці? — процідила вона крізь зуби.

— Я хочу, щоб ти виконувала мої накази, — натиснув я. — Як і завжди.

— Я йшла за тобою, Володарю, — голос її став нижчим, майже риком. — Я схиляла голову перед тим, хто має право і силу. Але людина…

— Обережніше, Ріфтеало, — я смикнув її руку до себе, перевів погляд на гострі, як вістря зірок, кігті. — Ти забуваєшся зараз.

— Людина у цьому місці, Володарю, це неправильно!

— Якраз навпаки, — я всміхався. — Саме у цьому місці це правильно. А ти…

Я відштовхнув її від себе.

Ріфтеала відлетіла на кілька кроків, але встояла на ногах. Її синя шовкова сукня розлетілася в різні боки, відкриваючи ноги до стегон. І повільно повернулася на місце, заполонивши простір звуком шурхоту.

Важко дихаючи, Ріфтеала підняла на мене злий погляд. Та за мить вже схилила голову.

— Я, Володарю, — прошепотіла вона. Голос тремтів. — Я йшла за вами. А не служити якійсь людинці.

Я всміхнувся.

— А тепер будеш. Це твоє нове завдання, Ріфтеало.

Вона знову здригнулася від свого імені.

— Ти догоджатимеш моїй іграшці, — продовжив я. — Виконуватимеш усі її накази. Будеш догідливою служницею.

— Володарю… — вона злякано поглянула на мене, пухкі губи тремтіли. Як затремтіла і магія, яка робила її вигляд ще гарніше, ніж він був насправді.

— Це все, — розвів я руками і повернувся у крісло. — Ти почула мене?

Закусивши нижню губу, вона кивнула. Опустила погляд, після чого прошепотіла:

— А якщо якийсь її наказ буде суперечити твоїй волі, Володарю? 

Я засміявся.

— Наприклад такий, в якому вона вимагає повернути її у людське королівство? 

Ріфтеала кивнула.

— Тоді я про це дізнаюся раніше, ніж ти вирішиш мене зрадити, — пообіцяв я, знову ловлячи себе на тому, що посміхаюся.

А я вже не пам’ятав, коли востаннє так багато посміхався.

— Я можу дізнатися її ім’я? — Ріфтеала підняла голову, випросталася.

— Спитаєш у неї особисто, — насолоджуючись ситуацією, відповів я. — І так, своє теж назви.

— Справжнє? — голос затремтів.

А я вже не міг сміятися, ця емоція накрила мене з головою.

— Хочеш назвати їй справжнє?

— Нізащо! — І таке обурення промайнуло в її погляді, що я вже просто не міг контролювати власні емоції й магію. Темрява заворушилася у кутках, підтримуючи моє вдоволення усім тим, що почало відбуватися.

— Тоді не називай, — видихнув я, вловлюючи помітне полегшення, яке промайнуло на обличчі, яке знову щільним шаром вкривала магія. — А тепер йди. Сьогодні ти мені більше не цікава.

Ріфтеала схилила голову і поквапилася до дверей, які прочинилися перед нею самостійно.