Глава 5.5

— Бо це влада, — він нахилився трохи вперед, погляд чоловіка ковзав моїми руками. — Чиста, незаперечна влада над тим, чиє ім’я ти знаєш. Тому тобі варто обрати собі нове. Це я знаю, що ти К’я-я-яр-р-ра, — моє ім’я прокотилося у нього на язиці. — Іншим, краще, такої влади не давати.

Назвати нове ім’я означало погодитися з тим, що тепер я буту тут… «Тут» — де б це не було! Погодитися з тим, що я буду кимось іншим. Що К’яра Офтейн, Третя Принцеса королівства Рейвіртен, зникла.

А ще… це можливість запевнити цю істоту, що я сприйняла свою долю і не буду намагатися втікати. Що може зіграти мені на руку.

— Міранда, — вимовила я так, наче це слово було викликом. І підборіддя навіть підняла.

Чоловік скривився.

— Фу! Яке негарне ім’я!

Я обурено видихнула:

— Взагалі-то «Гаспар» теж не дуже, якщо ти про це раніше не думав! 

— Он як? — темна брова сіпнулася. — Тобі не подобається, моє ім’я, крихітко? — Гаспар так хитро всміхнувся, що в мене серце підстрибнуло під горло.

— Ти і сам мені не дуже подобаєшся, — прямо повідомила я. — А з приводу імені… стули пельку. Це ім’я моєї матері.

Посмішка зникла з його обличчя не одразу. Спершу вона трималася за інерцією, потім згасла, ніби хтось задув свічку. Очі звузилися, брови зійшлися до перенісся.

— Тобто, — промовив він повільно, — ти щойно подарувала мені владу над рідною матір’ю?

У кімнаті стало холодно.

Я відчула, як волоски на руках заворушилися. Як повітря стало важким, майже осяжним.

— Вона мертва, — обрубила я, і в голосі проскочило щось таке, чого я не планувала. Якась хрипка нота, яку я не впізнавала. — Та якщо так хочеш, давай! Насолоджуйся владою над мерцями.

Гаспар не кліпав, в його яскравих очах щось блищало.

— Справді думаєш, що тут помиляюся саме я? — він нахилився ближче.

— Тобі ще раз повторити, що вона вже померла? — у мене починав уриватися терпець, а під ковдрою стало вже так спекотно, що я не могла всидіти на місці. — Яка взагалі влада…

— Магічна, крихітко, — він усміхнувся. — Влада над ім’ям не знає смерті.

— Магія не здатна воскресити людину! — я сама не знала, чому це доводжу. Чому сперечаюся з ним, коли мала б мовчати і збирати інформацію.

— Воскресити — ні, — він зробив паузу. Таку довгу, що я почула, як б’ється моє власне серце. — А от викликати її душу… знаючи справжнє ім’я…

Він не закінчив речення.

І не треба було.

Я дивилася на нього. На його обличчя, на якому не було й тіні жарту. У фіолетові очі, в яких тепер я бачила щось, чого не помічала раніше. Щось давнє. Дуже давнє. І дуже сильне.

— Ти не зробиш цього.

Гаспар здивовано скинув брови:

— Чому ти так думаєш?

Замість відповіді, я скинула ковдру і зіскочила з ліжка.

— Я обрала ім’я Міранда, — твердо промовила я, дивлячись на того, кому заборгував мій батько. — А тепер геть звідси. Я хочу перевдягнутися.

Погляд Гаспара ковзнув униз. Повільно, наче обводив мою фігуру по контуру.

Не приховував цього навіть. Насолоджувався. А потім грайливо всміхнувся, вигнувши кутик губ.

— Це звучить як запрошення залишитися.

Він підвівся з ліжка повільно, не поспішаючи. А я відступила на крок. І чхати, що зараз між нами було ціле широке ліжко, від того, як він дивився на мене, я не відчувала від цього шматка деревини з периною жодного захисту.

— Чи все ж ні? — Гаспар знову нахилив голову, не відриваючи від мене погляду. 

Потім гмикнув і кліпнув, а я тільки тоді зрозуміла, що не дихала весь цей час.

— Тобі дійсно варто зібратися, — мовив він, наче нічого щойно не сталося. — Сніданок подадуть дуже скоро. Чекатиму на тебе у малій залі. Сьогодні я планую познайомити тебе з місцем, в якому ти проведеш все своє життя.

Гаспар розвернувся і пішов до дверей. Двері відчинилися перед ним самі.

На порозі зупинився. Озирнувся через плече і додав одне коротке слово, від якого мене на місці підкинуло.

— Мірандо.