Глава 5.4

***

Я не пам’ятала, як заснула. Мабуть, виснаження взяло своє, бо провалилася в темряву так само раптово, як і вимкнулося світло в кімнаті.

А прокинулася від того, що двері розпахнулися з таким гуркотом, ніби хтось вибивав їх з петель.

Я сіла в ліжку миттєво. Тіло спрацювало раніше за мозок. Бо я ще якусь мить не розуміла, де знаходжуся. Чому в ногах заплуталася якась важка ковдра. А потім всі спогади повернулися, варто було побачити на порозі Гаспара.

Я смикнула ковдру на себе, підтягаючи її до підборіддя. І тільки після цього знову поглянула на відвідувача.

Гаспар був вдягнений у чорну сорочку з широкими рукавами, що збиралися в манжети на зап’ястях. Поверх неї йшов темно-синій приталений жакет. Широкі штани з зірковим візерунком такого ж кольору, що і жакет. Високі чоботи зі срібними застібками замість шнурків.

Я дивилася на його вбрання і не розуміла, куди він зібрався. Бо виглядало це так, наче на нього чекають при якомусь королівському дворі.

Перехопивши мій погляд, він всміхнувся.

— Доброго ранку, моя люба! — розвів руками, наче актор, який виходить на сцену. — Як спалось?

— Що ти робиш тут? Вийди! — голос вийшов хрипким зі сну, але це не зменшило його різкості.

Замість того, щоб виконати наказ принцеси, чоловік зробив крок у кімнату. А двері за ним слухняно зачинилися.

— Вийди, — прошипіла я, міцніше стискаючи ковдру. — Я не одягнена.

— Яка ти різка, — його голос був розслабленим, майже лінивим, а погляд ковзнув по ковдрі, яку я притискала до грудей. — Невдовзі я бачитиму свою дружину і не в такому вигляді. Скоріше, навіть, у відсутності вигляду. То чого соромитися?

Я відчула, як обличчя заливає фарба. Та не від сорому, а від гарячої люті, яка розгорялася у грудях і піднімалася до горла.

Гаспар пройшовся кімнатою, зупинився за крок від ліжка, нахилив голову. Продовжуючи роздивлятися мене, як щось таке, чого ніколи не бачив. Якось прискіпливо та з дивним ентузіазмом.

— А якщо ще покращити твою зовнішність магією, — протягнув він задумливо, провівши пальцем по власному підборіддю, — то вийшло б зовсім…

— Що зробити? — перервала я, прошипівши крізь зуби. — Покращити мою зовнішність? Ні, дякую. Я і без того гарна!

Він завмер.

Нахилив голову в інший бік. І окинув мене поглядом. Тепер не просто прискіпливо, а з якоюсь новою цікавістю. Від обличчя вниз, туди, де ковдра не зовсім щільно прилягала до шиї, і нижче, по руках, що стискали край ковдри так, що кісточки побіліли. Повернувся до обличчя.

Посмішка стала ширшою.

— За людськими мірками — може й так, — сказав він.

— А ти за якими мірками мене оцінюєш? — я виштовхнула підборіддя вперед, дивлячись йому просто в очі. — Що ти взагалі за істота? А Гаспар — це твоє справжнє ім’я?

Він гмикнув. Не образився, не здивувався.

— Назви нашій расі в людській мові просто не існує, — він сів на край мого ліжка так легко і граційно, наче це було звичкою. — Ви вирішили назвати нас чудовиськами.

Я різко відсахнулася, скинувши кілька подушок на підлогу. Та Гаспар цього, здавалося, не помітив. 

— Цьому є багато пояснень, насправді, — знизав він плечима так, наче ми вже достатньо довго вели задушевну бесіду. — Та навіть якби все сталося інакше… ваша мова набагато молодша за нас, К’яро. Навряд чи вона змогла б передати всі відтінки потрібного слова. 

Він поглянув на мене з-під брів так, наче це дійсно його цікавило.

— Мова молодше? — я зачепилася за те, що зачепило мене. — В якому сенсі?

Він подивився на мене з такою посмішкою, ніби я спитала, чи буває дощ восени.

— В прямому, крихітко… А ім’я… Я вже казав, що ніхто не має знати справжнього імені. Невже, ти ще нічого не зрозуміла?

— Тобто «Гаспар» не твоє справжнє ім’я, — гмикнула я.

— Ну чому ж, — він розвів руками. — Просто одне з багатьох. 

— А чому не можна нікому знати справжнє? — я примружилася.