Глава 5.3

Служниця зняла його.

Аромат миттєво долинув до ніздрів.

Такий густий, від якого у роті почала збиратися слина. Я бачила на таці м’ясо в соусі з трав. Світлий хліб з золотистою скоринкою. Якісь фрукти, які ніколи до цього не бачила. А я бачила багато чого, і ще більше куштувала. Тарілка з трьома видами сиру і трьома видами соусу до них. Горнятко з напоєм, а поряд ще одне, і ще, і ще…

Мій шлунок стиснувся так, що стало боляче.

Я не їла з обіду перед святом. На святі випила келих соку і з’їла шматочок фруктового листя. Скільки часу з того моменту минуло? Наче і небагато.

Та чим довше я дивилася на їжу, тим сильніше відчувала голод та спрагу. Тим сильніше хотілося спробувати усе з того, що мені пропонують. Та натомість…

— Я не зголодніла, — відрізала я, відвернувшись.

— Ви впевнені, пані? — поцікавилася жінка таким тоном, наче у кімнаті служницею була не вона.

— Впевнена, — видихнула я, намагаючись не звертати уваги на те, як стискається шлунок. — Прибери це.

— Добре, — вона лише змахнула рукою, і таця просто розчинилася у повітрі. А в мене щелепа відпала. — Тоді підготую вас до сну.

— Сну? — я насупилася, стежачи поглядом за жінкою, яка пройшла до стіни біля каміна і торкнулася її долонею. Стіна здригнулася, і її частина почала від’їжджати убік, відкриваючи полиці, на яких щось зберігалося. — А ванна? Я б бажала помитися?

— Мені не наказано.

Така проста і коротка відповідь, і скільки ж роздратування вона викликала у мені.

— Це буде краще для сну, аніж те, що на вас зараз надіто, — беземоційно і якось зверхньо промовила вона. Змахнула тканиною у повітрі, і та набула форми сукні.

Саме що сукні. Це була не нічна сорочка. Те, що вона тримала в руках, було чимось підходящим для заходу чи навіть балу. Сукня блідо-сріблястого кольору, з натяком на бузковий. І з такої легкої тканини, що я тільки здивуватися могла. Це був не шовк, щось ще більш ніжне. По спідниці йшла вишивка, схожа на ту, яка була на сукні самої служниці. Крихітні зірочки, дрібніші за вістря голки, і вони справді сяяли, коли жінка знову колихнула тканиною у повітрі. Рукава ж у сукні виявилися довгими та прозорими, а виріз… виріз достатньо відвертим. Якби у сукні був корсет, я б ще могла це зрозуміти. А тут… 

— Хочеш сказати, що це одяг для сну? — я підняла брову, дивлячись на одяг.

— Вам не подобається колір? Чи довжина?

Я вже відкрила рота, щоб перелічити усе те, що мені не подобається. Та сил забракло на вдиху.

Чхати!

Спати у цьому? Добре. Буду спати у цьому.

Служниця, яка не виглядала, як людина, і яка не назвала мені ніякого імені, чекала на відповідь. Замість того, на що вона чекала, я просто почала роздягатися.

Кілька миттєвостей, і ось вже ця сукня на мені. Така легка та невагома, наче зіткана з туману. Виріз закінчувався десь на середині грудей. Якщо нахилитися… Ні, краще не нахилятися.

— Готово, — кинула я. — Що далі?

Служниця вказала на туалетний столик:

— Тут є все необхідне. Я можу заплести вам волосся перед сном.

— Так, буде непогано, — погодилася я, проходячи до м’якого пуфа на чотирьох товстих ніжках, сіла обличчям перед дзеркалом. І тільки зараз зрозуміла, наскільки поганий маю вигляд. Макіяж змазався, волосся заплуталося, на щоці темніла якась пляма. Ох, красуня!

Жінка з’явилася за моєю спиною знову без жодного звуку. Я посунулася, щоб вона взяла гребінець, який лежав поряд. Та замість цього та просто провела рукою над моєю головою.

Я кліпнула, і власним очам не повірила. Обличчя очистилося від косметики та бруду, волосся розплуталося і лежало зараз на плечах шовковистою чорною хвилею. А потім зарухалося. Само!

Я здригнулася, відчуваючи, як щось невідоме заплітає мені тугу рівну косу. Дивилася крізь дзеркало на служницю, яка не рухалася. І намагалася дихати.

— Готово, — мовила та, відступаючи на крок.

— Дя…

Я прикусила язика, вчасно згадавши настанову Гаспара.

Слово «дякую» так і не було вимовлено. Та служниця цього, здавалося не помітила, кивнула.

— Я виконала все, що мені було наказано. 

І не сказавши більше нічого, попрямувала до виходу. Двері відчинилися перед нею. І за нею ж зачинилися. А я наче приросла до пуфа, намагаючись усвідомити, що щойно взагалі відбулося.

Магія… Та сама магія, яку ганили храмовники. Чому її тут так багато? Це нормально? 

Кинула погляд на двері, що мали вивести у коридор. Ручки у них не було. Зітхнула, звернула увагу на інші — теж без ручки.

— Здається, без допомоги зась мені, а не помитися, — пробурмотіла я, встаючи з-за столика.

Спати я не хотіла. Не після усього того, що сталося за цей довгий вечір. Визирнула у вікно, перевіряючи, чи на місці та темрява, яка вирувала у прірві під будинком-маєтком-палацом?