Глава 5.2

— У мене лише один наказ, — хитнула вона головою. — Йдіть за мною.

— Тобто здатна? — примружилася я, по-своєму почувши її відповідь. — Скільки золота ти хочеш за те, щоб повернути мене у моє королівство?

— Йдіть за мною, — жоден м’яз на її обличчі не сіпнувся. — Вам підготували гарну кімнату.

Я стиснула щелепи. І вирішила ризикнути, згадавши слова Гаспара:

— Як тебе звати?

Вона наче не почула мого питання, відступила за поріжок, а двері залишилися відчиненими, хоча вона їх не торкалася.

— Добре, — пробурмотіла собі під носа. — Добре.

І вийшла в коридор. Жінка повернулася до мене спиною і повільно покрокувала вперед, не перевіряючи, чи йду я за нею.

Коридор був широким з високою стелею. Світло лилося, здавалося, нізвідки. Я час від часу озиралася, намагаючись знайти хоч одну свічку чи смолоскип, та марно. Навіть вкраплень того дивного сяйва у камені не було, як на підлозі вітальні. Ні! Нічого не розумію!

— Що це за місце? — спитала я спину служниці.

Вона навіть не поворухнулася на моє питання.

— Це будинок? — продовжувала я. — Палац? Маєток? Фортеця? Де я знаходжуся, окрім того, що ваше королівство називається Межовим? Чому, до речі? На межі чого і чого воно знаходиться?

Відповіді, як і очікувалося, я не отримала. Тому прискорила крок, порівнялася з незвичною дівчиною і скосила погляд.

— Я звикла до того, що мені відповідають, коли я питаю. Особливо, коли звертаюся до служниць.

Дівчина ковзнула по мені поглядом, і знову удала, що щось попереду цікавить її значно більше.

— У мене інший наказ, — тиха відповідь.

— Який саме? — продовжувала напирати я.

— Супроводити гостю до кімнати, — таким саме відстороненим тоном мовила та.

— І як? Вдається?

Відповідати на мої питання вона знову припинила, першою звернувши за ріг і вийшла до сходів. Сходів, наприкінці котрих виднілася лише густа неприродня темрява. Світло у коридорі теж так відчувалося, але тут…

— Я туди не піду, — видихнула я, зупинившись біля сходів.

— Можете не йти, — відповіла служниця, не повертаючи голови. — Можете, лишитися тут до кінця світу. А можете стати на сходи, які приведуть до зручної кімнати.

— Ти покинеш мене у коридорі? Але в тебе ж наказ.

Вона не відповіла, не поворухнулася, а я кинула ще один погляд на ту темряву, яка жила після сходинки так десятої.

Ця темрява була схожа на те, що я бачила за вікном. На ту неприродню стіну, яка тягнулася від самої землі до самісенького неба. І від одного тільки спогаду про це, спиною біг холод.

— Чому там темрява? — нове питання, на яке відповіді я не отримала. Жінка з неправильними вухами просто стояла і чекала, поки я зроблю вибір.

Видихнувши крізь стиснуті зуби, я все ж зробила крок на сходинку і…темрява на тому кінці розсмокталася, розвіялася, відкриваючи вид на черговий світлий коридор.

— Якого біса? — видихнула я, схопившись за дерев’яне поруччя.

Служниця вже підіймалася сходами, не звертаючи на мене уваги.

Я злетіла сходами за нею. Перші двері у коридорі вже були відчинені. Жінка чекала мене на порозі.

— Ваші кімнати, — сухо повідомила вона і жестом запросила увійти.

Я зробила крок усередину і завмерла.

Це була не кімната.

Це був сон. Надто яскравий, надто нереальний сон.

Посередині приміщення стояло просто неймовірних розмірів ліжко. Частина його ховалася за балдахіном із важкої темно-фіолетової тканини, вишитої срібними візерунками зоряних скупчень. Подушки горами лежали одна на одній, і манили до себе, обіцяючи м’які обійми.

Підлога у кімнаті виявилася з того самого сірого сяючого каменю, що й у вітальні, в одному місці її прикривав темний килим. Камін у кутку палав знову беззвучно. А полум’я мало дивний білий колір. І у кімнаті не відчувалося притаманного запаху деревини, що горить. Тільки якась дивна свіжість та квітковість.

Навпроти широкого вікна у чорні рамі стояв туалетний столик з дзеркалом. Таке ж чорне дерево срібне обрамлення, і купа усього на стільниці: гребінці, флакони, баночки. І все виглядало так, наче над кожною працював якийсь майстер ледве не рік. Щось із дивними візерунками, щось оздоблене дрібними камінцями, які складають у справжню картину… 

Я повільно обернулася, оглядаючи приміщення. Помітила двері, які знаходилися навпроти вхідних. Цікаво що там?

— Вам приготували їжу, — пролунав голос служниці. Я не почула, як вона пройшла повз до тумби, що стояла біля ліжка. Вказала на срібну тацю, вкриту клошем.