Глава 5.1

Позачергове оновлення на 150♥ (як завжди, позачергове оновлення кожні 50 нових♥)
______
— Чекати? Тут? — пирхнула я, озирнувшись на кімнату, коли перші емоції вщухли, а зайвих дивних вух у кімнаті вже не було. — Знайшов дурепу!

Приміщення, в якому мене залишив цей… цей… Гаспар, напевно, було вітальнею. Досить великою вітальнею. Я помітила кілька фіолетових крісел біля каміна та низький столик із полірованого дерева. Знайшла поглядом двоє дверей у бічних стінах і повернулася до тих, крізь які щойно вийшов Гаспар. 

Краєм свідомості відмітила, що від каміна, в якому не надто яскраво горіло полум’я, не було жодного звуку.

І рушила до дверей, які щойно відчинялися. Крок, другий, третій. Я вже навіть руку простягнула у звичному жесті. Та так і застигла на місці, дивлячись на дерев’яну панель, яка не мала ручки.

— Бути не може, — прошепотіла, нахиляючись. Провела долонею по дереву.

Ні, ані ручки, ані замкового отвору. Нічого. І… як її відкрити?

Я випросталася, поклала обидві долоні на дерево й натиснула. Двері не зрушили.

— Ну, ви тут не одні такі, — пробурмотіла я, відступаючи на крок. І рушила до інших дверей. Та вже за три кроки до них побачила, що вони такі ж самі. Дерево без ручки.

Це якась маячня! Так не має бути!

Добре, якщо не двері…

Озирнулася.

Вікно!

За мить я вже оглядала раму і полегшено видихнула, коли знайшла якийсь засувчик. З дивного зеленого матеріалу, м’якого… Навіть здогадки не було, що це таке, та головне було не це. А те, що варто було його трохи посунути, як скло просто розчинилося і зникло з рами.

В обличчя вдарило нічним свіжим повітрям. Я на мить застигла, обмірковуючи те, що щойно відбувалося, а потім висунулася назовні.

Темна стіна зліва, темна стіна справа, а внизу… внизу чорна прірва, від погляду на яку, у мене серце до горла підстрибнуло.

— Як? — видихнула, вчепившись у раму. — Як це взагалі можливо?!

У відповідь лише вітер знову вдарив в обличчя, скуйовдивши волосся.

Істеричний сміх підкотив до горла. Я проковтнула його, не збираючись піддаватися зараз емоціям.

Розвернулася до кімнати, знову підійшла до дверей, крізь які вийшов Гаспар. Провела долонею по дереву. Може, це магія якась? Може, треба щось сказати? Магія ж так має працювати, правильно?

— Відчинись, — прошепотіла я і втупилася у двері, яким було чхати на мій наказ. — Відчинись! — повторила голосніше.

Ефект той самий.

— Та ну відчинись! — вигукнула, вдаривши кулаком. І зойкнула, від болю, який пристрілив кісточки.

— Ах так! — я вже замахнулася, щоб пнути чоботом ці кляті двері, і в ту ж мить вони взяли й відчинилися.

Та зрадіти своєму відкриттю я не встигла. Бо як виявилося, справа була не у моїх вигуках чи спробах відлупцювати бездушне дерево.

На порозі з’явилася жінка. Висока та дуже худа, з витягнутим ідеальним обличчям і світлим довгим волоссям. Я застигла на місці, вронивши щелепу.

Я гадала, що Франческа найкрасивіша і найвитонченіша жінка з тих, кого я знаю. Та… я, здається, помилялася. Бо переді мною зараз стояла така красуня, що в мене язик не повертався назвати її служницею.

А вона мала бути саме нею, бо кого ще Гаспар сюди мав прислати? Хоч по одягу і не скажеш. Сукня з тонкого шовку глибокого темно-синього кольору, спідниця прикрашена розсипом каміння, яке надто вже нагадує зоряне небо.

І тільки у мить, коли я зрозуміла, що просто стою і витріщаюся, я помітила вуха.

Такі самі, як і у Гаспара. Видовжені, загострені. Вони визирали кінчиками з-під волосся.

— Я супроводжу вас до ваших кімнат, пані, — високим дзвінким голосом промовила вона, змахнувши рукою.

Рукою, на тильному боці якої сяяв чорнотою якийсь візерунок. Переплетіння тонких ліній, що, як мені у ту мить здалося, ледь помітно рухалися.

— А до дому супроводити здатна? — підняла я брову, дивлячись на незнайомку.