Глава 4.4

І от вони ніколи не згадували жодне Межове королівство. Я що… на іншому материку?

У мене підігнулися ноги.

Про інші материки мені нічого відомо не було. Вчителі на мої питання про них відповідали тільки, що за останні сорок років ніхто нікуди не плавав. Мапи не оновлені, а значить і сенсу вивчати заморські країни немає сенсу.

— Я… не вдома? — видихнула я, знову повертаючись до вікна. — Але… мої речі… ти… як ти переніс мене? Це магія?! І… чому раптом ти називаєш мене, як леді? Я взагалі-то Її Високість!

Я знову озирнулася до Гаспара. Фіолетові очі сяяли у напівтемряві, дивлячись на мене.

— Тому що в цьому місці, — його голос став майже ніжним, і я ледве стрималася від того, щоб відсахнутися від чоловіка… а чи чоловіка з такими-то вухами?! — титули не грають жодної ролі, а твоє ім’я ніхто не має знати. Обери собі нове, К’яро. Несправжнє. Якщо не хочеш бути леді Офтейн.

Він підняв руку, підчепив шапочку, яка якимось дивом досі трималася на моїй голові, і стягнув її. Темна хвиля довгого волосся розсипалася по моїх плечах. Кілька прядок впало на обличчя.

— Хоча, — додав він із тією самою хижою посмішкою, — мені подобається, як звучить твоє справжнє ім’я. К’я-ра. Воно дзвенить.

Це стало останньою краплею.

— Годі вже! — я відштовхнула його руку і відступила на крок. — Годі цих ігор! Ти викрав мене! Використав магію, щоб викрасти мене з дому! Ти! Ти… ти…

Я задихалася. Від гніву. Від жаху. Від усвідомлення того, що я навіть не знаю, в якому боці від цього проклятого королівства знаходиться мій дім.

— Ти не мав права!

Гаспар не зрушив з місця. Тільки ледь схилив голову, роздивляючись мене. І посміхався. Із таким задоволенням посміхався, наче мій гнів був для нього найкращою винагородою за довгі роки очікування.

— Ти закінчила? — спитав він тихо, коли я замовкла, хапаючи ротом повітря.

— Ні!

— Тоді продовжуй, — посмішка прикрасила і без того неймовірно гарне обличчя. — Мені подобається.

— Подобається?! — я змахнула руками, відступаючи ще на крок. — Що тобі подобається?!

— Те, як ти злишся, — легко відповів він. — Ти навіть не уявляєш, як нудно було чекати на тебе всі ці роки. А зараз… зараз ти тут. І нарешті нудьга відпустить мене бодай на якийсь час, — його погляд ковзнув від маківки до моїх чобіт для верхової їзди. — Ти не втратила за ці роки той характер, який показав мені твій батько. Він такий же гострий та колючий. І це ціка-а-аво. 

— Я тобі що, іграшка якась?! — вигукнула я, стискаючи кулаки. — Тобі нудно? То знайди для свого двору якогось блазня! Нехай тішить та розважає тебе! А мене поверни додому! Негайно!

— Може, і іграшка, — знизав плечима Гаспар. — Та серед людей це називається інакше: фаворитка, коханка чи дружина. Тому я вирішив дотриматися людської традиції, тому ти станеш моєю дружиною.

— Дякую і на цьому! — зло видихнула я. І не могла не помітити, як блимнули аметистові очі.

— Запам’ятай, моя люба К’яро, — Гаспар зробив крок до мене, а я знову відсахнулася. — Ніколи не кажи тут нікому слово «дякую», інакше будеш дійсно винна. Не повторюй долю свого батька. Цього разу я тобі пробачу це слово. Але тільки цього.

У мене всередині все похололо від його слів.

— Я не стану твоєю ані дружиною, ані коханкою, ані фавориткою, — я намагалася вимовити це твердо, та голос зрадницьки тремтів. — Я хочу свободи. Дозволь мені піти… Будь ласка.

— Будь ласка? — ця істота, яка була схожа на бога, що спустився з Вищого світу, всміхнулася. — Ти благаєш мене про щось? Дарма. Я вже все вирішив. Та і… куди б ти пішла, люба К’яро? Невже ти справді віриш, що втеча до далекої родички дала б тобі свободу? Ти принцеса. Твоє обличчя знають, твоє ім’я знають, твою кров відчують за милю. Тебе б знайшли. Рано чи пізно.

Він зробив ще один крок. Тепер між нами залишалося не більше долоні.

— А тут, — його голос упав до шепоту, — тут ти можеш стати ким завгодно. Ніхто не знає твого обличчя. Ніхто не чув твого імені. Ти можеш почати все спочатку. Єдина умова…

— Яка? — видихнула я, ненавидячи себе за те, що взагалі підтримую цю розмову.

— Ти моя.

І ці два слова вдарили з такою силою, що мені тільки повітря лишалося хапати ротом, щоб не захлинутися.

— Я — нічия, — прошепотіла за мить, хоча голос зрадницьки здригнувся.

— А це ми ще подивимося, — він усміхнувся, і в цій усмішці було стільки впевненості, що мені захотілося його вдарити. Так сильно, як ще нікого і ніколи. От прям в його ідеальне, неможливо прекрасне обличчя.

— Ти… ти просто неймовірний нахаба! — випалила я, і мій голос нарешті набрав силу. — Ти викрадаєш мене, закидаєш невідомо куди, кажеш, що я маю змінити ім’я, поводишся так, наче я твоя власність, і навіть не думаєш вибачитися чи хоча б пояснити, що відбувається! Ти… ти…

— Продовжуй, — він відверто насолоджувався.

— Ти чудовисько!

— О, — його брови злетіли. — Ти навіть не уявляєш, наскільки ти близька до істини.