Глава 4.3

Все закінчилось так само різко, як і почалося. 

Ноги підігнулися, я вдарилася колінами об кам’яну підлогу.

— Що… — мій власний голос здався мені чужим і надто гучним у тиші. — Що це було?!

Я спробувала підвестися, та руки тремтіли, а ноги не слухалися. Перед очима все ще пливли темні плями. Нудота підкочувала до горла. 

Що він зробив? Як він це зробив?!

— Не напружуйся, — голос Гаспара пролунав над головою. — Вдихни повільно, а тепер видихни. Після першого переходу завжди трохи нудить.

Якого ще переходу?!

— Я… — я закашлялася, вдихнувши повітря, перед очима нарешті почало прояснюватися. І я бачила поки тільки підлогу. Рівні сірі кам’яні плитки, які її встилали. Але це був дуже дивний сірий колір, він наче мав у собі діамантову крихту, тому що… сяяв? 

Камінь може сяяти?

— Що сталося? — я нарешті змогла видихнути. — Де я?

Я підняла голову, розрізняючи темні стіни, обриси меблів та вікно.

— Там, де і мала б опинитися, — Гаспар підійшов, я побачила спочатку носки його темних чобіт, потім звела погляд вздовж ніг і нарешті побачила руку, яку він знову мені пропонував. — Вставай. Тобі вже мало полегшати.

Мені довелося докласти неймовірних зусиль, щоб підняти руку і вчепитися в його долоню. А чоловік так легко смикнув мене на себе, що за мить я вже стояла на ногах. Ногах, які тремтіли й не дарували жодної впевненості у тому, що витримають мою вагу, якщо Гаспар прибере свою руку.

Я знову поглянула на того, хто назвався моїм майбутнім чоловіком, і відсахнулася.

Він вже зняв каптур свого чорного плаща. І тепер я бачила не лише його обличчя та дивні очі. Я бачила ще і те, що спочатку сприйняла за гру уяви.

— Твої вуха! — охнула я, відштовхуючи від себе його долоню. — Вони! Вони…

— Мої вуха? — Гаспар підняв вільну руку, провів пальцями по волоссю, по вуху… Довгому вуху з загостреним кінчиком. — А що з ними не так?

— Вони не людські, — прошепотіла я, на мить відчуваючи себе так, наче опинилася у якомусь дивакуватому сні.

— Так, — знизав плечима чоловік. — Бо я не людина. Чи ти цього ще досі не зрозуміла?

— Н-н-не людина? — мій голос впав. — Як це? Як… таке можливо?!

Я відступила на крок, похитнувшись. Зачепилася поглядом за вікно, яке вже не розпливалося переді мною. І кинулася до нього настільки швидко, наскільки взагалі мала можливість це зробити.

Воно було величезним. Ледве не на половину стіни з прозорим, наче сльоза, склом. Я вчепилася в раму з чорного дерева і… завмерла.

Першим, що я побачила, були гори.

Величезні гори, схили яких вкривав сніг. А верхівки здіймалися настільки високо, що губилися у хмарах. Зорі над ними горіли яскравіше, ніж будь-де. Набагато яскравіше, ніж у Рейвіртені. Вони заливали сніг срібним сяйвом, і гори від цього здавалися намальованими.

А на горизонті, там, де гірський хребет обривався, здіймалася… 

Я насупилася, намагаючись зрозуміти, що взагалі бачу. Бо бачила я темряву. Стіну темряви, яка тягнулася між хребтами скель і йшла далі туди, куди тільки око могло охопити.

Туди, де вже не було видно скель, де розкинулася долина. І саме у тій частині було видно, що ця темрява тягнеться від самої землі до неба. Як густий чорний дим. Нерухомий, наче витканий з каменю.

Це що, магія?

Справжня магія?

Я чула, що останнім часом вона все частіше починала з’являтися у пересічних мешканців королівства. Храмовники закликали не користуватися силами, які мали йти від створінь Нижчого світу. Бо саме у легендах про них згадувалася така сила, як магія.

Та все, що бачила на власні очі, це дешеві фокуси з вогнем. За золоту монетку один з таких фокусників навіть розповів, як набирає у рота спирт, щоб «дихати» полум’ям від факела. Але тут…

Тут ніякий трюк не міг пояснити ані те, що я бачила крізь вікно. Ані те, що я якимось чином опинилася… А до речі, де я опинилася? 

— Д-де я? — прошепотіла, не відриваючи погляду від тієї завіси.

— Вітаю у Межовому королівстві, леді Офтейн, — м’яко промовив Гаспар за моєю спиною.

Я різко обернулася. Я не чула, як він підійшов. Не чула кроків.

— Де ти мене вітаєш? — у мене здригнувся голос. — Що таке це твоє Межове королівство?

Я ніколи не чула про таку країну. А вчителі змусили мене вивчити всі королівства та графства на нашому клятому материку! Я навіть замальовувала мапи, щоб підтвердити свої знання.