Глава 4.2

— Я не злодюжка! — видихнула я єдине, що взагалі спало на думку. І розуміла… якимось краєчком свідомості розуміла, що маю відштовхнути його руку. 

Та я навіть вдихнути не могла під поглядом цих дивних аметистових очей. Не те що поворухнутися.

— Авжеж злодюжка, — він схилив голову ще нижче, і фіолетові очі опинилися зовсім близько. — Вкрала одяг, вкрала коня. Це так… кумедно.

— Відпусти мене! — я все ж знайшла сили, щоб сіпнутися. Рука нахаби відпустила моє підборіддя. А я відступила на крок, важко дихаючи. Серце калатало десь у горлі. — Чого тобі треба? Грошей? Хочеш, щоб я заплатила тобі, щоб ти пішов геть?

— Яка цікава здогадка. Не уявляю, чому ти вирішила, що мені потрібне золото, — посмішка на його губах стала ширшою. — Річ у тім, К’яро, що ти втекла з власного свята… оминула варту… І задля чого тільки стільки сил? Невже ти так сильно квапилася до мене? Так сильно… що я просто не міг пропустити це і не прийти за тобою.

У мене всередині щось обірвалося.

— До тебе? — повторила я, і власний голос здався мені чужим. — Чому я мала квапитися до тебе?! Хто ти взагалі такий? 

— Невже не впізнала? — він розвів руками, граючи образу. — Твій майбутній чоловік, К’яро. Сподіваюся, я не надто тебе розчарував?

Він знову нахилив голову, і фіолетові очі спалахнули веселощами.

Я ж стояла і не могла поворухнутися.

Що? Це мій майбутній чоловік? Ні! Бути не може! Як би він опинився тут, біля палацу? Та ще і сам! Де його карета чи хоча б кінь?!

Навряд чи Мія вирішила запросити його на свято прощання. Звідки він тоді про це взагалі знає?!

— Ти не схожий на якогось старого лорда, якому винен був мій батько, — пирхнула я, хитнувши головою. — Не бреши!

Гаспар розсміявся. Сміх у нього виявився низьким, глибоким, і сироти від нього побігли у мене по руках.

— Я не вмію брехати, — відказав він, хитнувши головою. Каптур трохи роздмухався, як від вітру. І на мить мені здалося, що я бачу щось дивне.

Та ні! Напевно, здалося!

— А ще ти неймовірно щедра на компліменти, К’яро. Я зворушений.

— Я не робила тобі компліментів! — огризнулася я, відступаючи ще на крок. — І я взагалі не розумію, що ти тут робиш, якщо ти мій майбутній чоловік. У мене ще чотири доби до від’їзду! Тому я маю право…

— Ти маєш право? — він підняв брову, а темрява навколо нас, здавалося, поворухнулася. — Яке ж саме? Втекти? Загубитися десь дорогою до Атеву? Сховатися в далекої родички?

Я завмерла. Звідки він знає? Звідки він, чорт забирай, знає?!

— Ти непогано все спланувала, — кивнув Гаспар, і в голосі його пролунало щось схоже на схвалення. — Золото отримала за прикраси, коня вивела. Майже вдалося, К’яро. Майже. 

Він зробив крок до мене, і я знову відчула той самий запах дощу. Свіжий та майже нестерпний.

— Відійди від мене, — видихнула я і напоролася на погляд яскравих фіолетових очей. — Інакше…

— Інакше що? — чоловік зацікавлено нахилив голову. — Продовжуй, мені справді цікаво. Що такого ти можеш зробити, щоб я відпустив тебе?

У голові було достатньо ідей, і ще більше слів, які можна було вимовити. Та я дивилася у його очі і не могла змусити себе навіть рота розтулити.

— Ти так квапилася, то як же я можу відмовити тобі? — всміхнувся він, наче забув про попередні питання. — Значить відправимося ми з тобою до моїх земель просто зараз.

І… простягнув мені руку.

Я опустила здивований погляд до його долоні, до тонких пальців. 

Він що, справді вірить у те, що я просто візьму і погоджуся? Просто візьму його за руку і скажу: так, вези мене до себе!

Дзуськи!

Сміх вирвався нервовим звуком.

— Зараз? — перепитала я крізь сміх. — О, ні! Я нікуди з тобою не поїду. 

— А хто сказав, про поїздку? — Гаспар наче взагалі мене не слухав, а в його голосі прозвучала така відверта насмішка, що я захлинулася на півслові. — Їхати ніхто нікуди не буде, проте…

Його фіолетові очі спалахнули.

Я не встигла навіть зойкнути.

Темрява навколо нас раптом ожила. Вона потягнулася до чоловіка, як підлеслива кішка, закрутилася навколо його ніг, а потім кинулася до мене.

Крик застряг у горлі. Світ навколо зник. Залишилися тільки фіолетові очі, які дивилися на мене з веселим, голодним інтересом. А потім усе стиснулося в одну мить і розірвалося.

Мене скрутило так, що зіроньки перед очима застрибали.

Шлунок підскочив до горла, голова пішла обертом, перед очима спалахнули й згасли якісь немислимі візерунки. Я відчула, як падаю, але падіння це було… неправильним. Не вниз. А кудись убік. Крізь щось.