Глава 4.1

— Хто ти в біса такий?! 

Насупившись, я намагалася роздивитися незнайомця, та темрява ночі грала проти мене. Одягнутий не як вартовий чи конюх… якийсь темний плащ з капюшоном. Хоча дощу немає…

Чоловік не поворухнувся після мого питання, перебирав у довгих пальцях поводи моєї кобили, яка… Яка підпустила до себе незнайомця! Тіра, яка мене перший рік по колу обходила, підпустила до себе незнайомця! Це що ще за фокуси?!

— Той, хто опинився у потрібному місці у потрібний час, — нарешті відреагував на моє питання чоловік, нахиливши голову убік. — Той, хто спостерігає, як Третя Принцеса вдяглася у чоловічий одяг і, здається, намагається втекти.

— Дуже конкретна відповідь, нічого не скажеш, — процідила я крізь зуби. — А тепер відпусти поводи моєї кобили і відійди від неї. Негайно.

— Твоєї кобили? — незнайомець наче знущався. — Цікаво, чому ти вважаєш, що кобила з королівської стайні належить саме тобі?

— Тому, що вона належить мені. А тепер відійди від неї! — у мене починав уриватися терпець.

Я вже мала похитуватися у сідлі і віддалятися від палацових стін. А не вести якусь дивну та неправильну бесіду з незнайомцем!

— А як ти визначаєш, хто кому належить? — чоловік накинув поводи надто вже спокійної кобили на гілку дерева і зрушив з місця.

Зрушив у мій бік.

Всередині все кричало про те, що я маю зробити крок назад. Два чи навіть три. А може взагалі почати тікати. Та ноги наче в землю вросли, а за мить незнайомець надто нахабно увійшов у мій простір. І зупинився настільки близько, що я відчула легкий аромат… дощу? Чому від нього пахне дощем?

Я повільно підняла погляд і майже одразу зрозуміла, наскільки це була погана ідея. Він був вищим ніж здавалося здалеку, і дивився на мене зверху вниз так, що я дійсно відчувала себе крихітною. При чому… його обличчя я досі не бачила. Тільки відчувала погляд, від якого по шкірі повз холод.

— То хто ти в біса такий? — повторила я, намагаючись звучати впевнено. А сама ловила себе на тому, що продовжую принюхуватися до дивного запаху дощу, який то з’являвся, то зникав. — Назви своє ім’я. І поясни, чому намагався вкрасти мою кобилу?

— Гаспар, — він знову нахилив голову. — Можеш називати мене саме так. І я не збирався красти кобилу.

Я знову почула, як він всміхається.

— Тоді відійди з дороги, Гаспаре, — я намагалася роздивитися обличчя під каптуром, та тільки очі запекло від напруги. — Ти заважаєш мені.

— Як сумно, — протягнув він, — ти справді вважаєш, що можеш втекти від долі, К’яро?

Він наче прокотив моє ім’я на язику. А потім, я клянуся, я не зрозуміла коли, його рука злетіла. Два пальці підчепили моє підборіддя і задерли його ще вище. 

І світло зірок нарешті вихопило обличчя цього нахаби з темряви.

А я… я забула, як дихати.

Це було неможливо! Неправильно і нечесно, що якийсь чоловік міг мати таке гарне обличчя. Хоча ні! Воно було не просто гарним… Слово «гарний» годилося для опису молодих лордів на балах, їхніх намальованих стараннями кравців силуетів і модних зачісок. Тут же було щось інше. Наче природа, або хтось значно могутніший за природу, вирішив створити істоту, яка мала одним своїм виглядом викликати бажання молитися.

Темне волосся підкреслювало світлу шкіру, обрамляючи наче вирізане з мармуру обличчя. Тонкий та прямий ніс з гострим кінчиком. Надто різко окреслені вилиці, наче різьбяр, що створював цю скульптуру, не стримався і залишив на своїй роботі зайву грань. Губи тонкі з легким вигином, наче він всміхався… Та все це не мало значення в порівнянні з очима.

Яскравими фіолетовими очима.

Вони сяяли, як справжні аметисти, і дивилися на мене з такою відвертою насолодою, що я відчула себе метеликом, якого щойно пришпилили до оксамитової подушечки, щоб милуватися його беззахисністю і красою.

— Від долі неможливо втекти, — прошепотів він, і його голос пройшовся моїм хребтом, наче хтось провів по ньому кісточками пальців. — Хоча я маю визнати, цей чоловічий одяг пасує тобі значно більше, ніж я міг уявити. Ти схожа на злодюжку, К’яро. Дуже нахабну і цікаву злодюжку.