Глава 3.3

Аристократи ж випили за моє щастя й повернулися до розваг. Хтось пішов танцювати, хтось приділив свою увагу вину. Купка аристократів зібралася біля артистів, які відігравали якусь сценку. 

Франческа після того, як закінчила промову, відпустила мою руку, посміхнулася і повільно покрокувала спілкуватися з гостями.

А далі… далі все покотилося так, як котиться на будь-якому святі. Про мене згадували дедалі рідше. Я відтанцювала два танці, підтримала кілька бесід, вислухала побажання від кожного другого гостя, і мені нарешті дали спокій. 

Я вловила момент, коли у залу повернулася Мія. І судячи з невдоволення на її обличчі, м’ясо таки спалили дуже сильно, і хтось за це поплатиться завтра вранці. Та зараз вона тримала посмішку і розмовляла з якоюсь дамою біля вікна, і тільки пальці, якими вона стискала порожній келих, видавали справжню напругу.

Я рушила повз неї, наче просто проходила мимо.

Мія ковзнула поглядом у мій бік. Я ледь опустила підборіддя.

Вона ж лише на мить примружилася, а потім продовжила розмову.  Наче нічого і не відбулося. Та вона тепер знала, що я починаю свою втечу.

Я відійшла. Повільно пройшлася залою, оцінюючи, наскільки на мене ніхто зараз не дивиться. Кілька кроків ліворуч, кілька кроків праворуч. Пройти так, щоб опинитися біля колони, за якою панувала напівтемрява. У цій частині зали майже не було людей, аристократи збиралися біля артистів, які надто голосно відігравали сварку. І це теж було мені на руку. 

Що я запам’ятала напевно з усіх своїх втеч з палацу так це те, що ніхто не зверне на тебе уваги, якщо йти впевнено і не озиратися.

Дійти впевнено до бічних дверей, якими користувалися слуги, відкрити їх, опинитися у вузькому напівтемному коридорі. Проскочити його настільки швидко, наскільки взагалі можливо. І пробігти сходами на перший поверх, притримуючи незручну спідницю сукні.

Коридор першого поверху зустрів тишею і холодом. Після зали зміна температури відчувалася настільки різко, наче я пірнула у криницю. 

Перевіривши, чи немає поряд вартових, пробігла вперед і штовхнула двері у комірчину, в якій чекали на мене всі необхідні речі.

— Хай Боги благословлять ту людину, яка придумала такий корсет, — пробурмотіла я майже у повній темряві. Тільки з крихітного віконця під стелею падало холодне срібне світло, яке вихоплювало з темряви полиці та шафки з якимись мішками.

І смикнула за шнурівку, яка була спереду.

Намацала у темряві підготовані речі, і поки сукня сповзала з грудей, накинула чоловічу сіру сорочку, від якої тхнуло дешевим милом і сирістю, яку не взяло жодне прання.

Гадки не маю, чий одяг поцупила Ріна, та це мене зараз хвилювало в останню чергу.

Сукня з шурхотом впала до ніг, а я підхопила чоловічі широкі штані, які довелося підперезати надто вже міцно, щоб вони хоч якось трималися на стегнах. З мого у всьому цьому новому вбранні були лише чоботи для прогулянок верхи. Бо наступною на плечі лягла важка цупка куртка. А зачіску я розпустила одним рухом і таким же рухом стягнула волосся у вузол і заправила під шапочку, яку натягнула ледве не на очі. 

Майже все.

Намацавши у темряві сумку з грошима, особистими речами і їжею на перший час, я штовхнула двері й визирнула у коридор. Там було так само тихо, як і у мить, коли у комору заходила Третя Принцеса.

Рушила вздовж стіни, тримаючись тіні. У бік головного виходу звісно ж не пішла. Знайшла вікно, яке Ріна залишила для мене відчиненим… дай Боги їй щастя… чи вона сама його собі купить на те золото, що я їй заплатила за турботу?...

Першим ділом перекинула сумку, після чого залізла на підвіконня і зістрибнула униз. На щастя, не травмувалася. А це вже було показником того, що вдача сьогодні на моєму боці.

Гравій під підошвами хрумтів, і кожен крок здавався мені гучнішим ніж мав бути. Я уповільнила ходу. Видихнула.

Спокійно, К’яро. Це просто ніч. У ночі кожен звук здається гучнішим. Головне, щоб ніхто з вартових не звернув на мене уваги. 

Раніше мені вдавалося їх дурити, то чому зараз має бути інакше?

Дійшовши до перших дерев, якими було усаджено парк перед палацом, стало трохи легше дихати. А там вже і ворота було видно. Привідчинені ворота.

Я полегшено видихнула і додала кроку. Все ж таки трава краще глушила всі звуки, аніж дрібні камінці.

Ще трохи! 

Прискорилася. Варто лише проскочити стіни, і там на мене має чекати моя кобила. А далі свобода і життя, яке я буду жити так, як захочу. Захочу — закохаюся у першого зустрічного юнака. Захочу — стану знатною дамою в іншому королівстві. А якщо нічого не захочу, буду подорожувати й дивитися світ. Хто мені тепер заборонить?

З цими думками я на мить затрималася у тіні біля воріт, після чого тінню шурхнула в отвір між двома стулками й звернула праворуч. Конюх мав залишити мою кобилу біля третього деревця, прив’язати.

Я вже бачила круп Тіри у темряві ночі, коли…

Чому біля моєї кобили хтось стоїть? Конюх вирішив, що варто мене дочекатися? Додаткового золота він від мене за це не отримає.