Глава 3.1

Мія абсолютно точно переборщила з квітами.

Першою думкою, коли я зробила крок у залу, було: більше схоже на похорон, а не на святкування. Хоча…

Не так вже і далеко від правди. І одне, і друге.

Квіти були усюди. І у високих розписаних вазах, і обвивали колони, і навіть у волоссі служниць майоріли червоні маки, які я так любила. 

— Мія точно хоче, щоб після цього я зненавиділа цю квітку, — пробурмотіла я, проходячи усередину. 

Дійсно, останній раз стільки квітів я бачила на похоронах герцога Афрена-старшого. Мені тоді було років тринадцять, і мене силоміць повіз із собою батько. І коли я кажу «силоміць», це було дійсно силоміць. Йому довелося наказувати вартовим запхати Третю Принцесу у карету і повісити на двері замок. А все через те, що син цього герцога бісив мене одним своїм виглядом. І я ладна була на стіну лізти, аби тільки ніколи його більше не бачити.

Та попри всі неприємні спогади, я не могла не помітити, наскільки Мія старалася мені догодити. Наче це свято справді мало справити враження на мене. 

І вона точно впоралася сьогодні краще за деяких святкових розпорядників.

Музиканти грали непогану музику, зайнявши місце на балконі, слуги лавірували між аристократами зі срібними тацями, на яких було більше напоїв, аніж закусок. А людей… так, їх було достатньо, щоб в якусь мить головна персона вечора могла просто загубитися у натовпі.

Я всміхнулася, і підхопила спідницю незручної сукні світло-зеленого кольору. Корсет неприємно стискав ребра, змушуючи тримати спину рівніше, ніж я робила це зазвичай. Увійшла до зали, ловлячи погляди гостей, знайшла поглядом Мію, яка пошепки сварилася на якусь служницю. І попрямувала у той бік.

— Сестро!

Мія здригнулася, випросталася настільки різко, що її висока зачіска похитнулася. А служниця відступила на крок.

— К’яро? — зашарівшись, Мія повернулася до мене. — Маєш чудовий вигляд…

— Дякую, звісно, — я примружилася. — Що відбувається?

— Нічого не відбувається, — натягнуто посміхнулася сестра і кивнула служниці, щоб та йшла.

— Мі-і-іє?

— Квітів недостатньо! — здалася вона, озирнувшись навколо себе. — Ти поглянь! Колони наполовину голі!

— Це по-твоєму мало? — я здивовано підняла брови. — Люба, якщо їх стане ще більше, у когось з аристократії почнеться нежить. Пожалій їх.

Сестра застигла з відкритим ротом. Потім закрила його. Видихнула і притисла руки до вишитого золотими нитками блакитного корсета.

— Ти не розумієш! Все має бути ідеально! Це твоє останнє свято і… і… і….

— І що? — я розсміялася. — Варто запам’ятати його, як свято, на якому хтось задихнувся від запаху жасмину, яким слуги, напевно, півдоби обвивали колони? Добре що хоч мак майже не пахне, а то б я ще і слуг пожаліла.

— Ваша Високосте, — нашу суперечку з Мією вирішив безцеремонно перервати лорд Тер. Чоловік у віці виріс поряд із нами з натягнутою усмішкою, повернувся до сестри, — Ваша Високосте. Ви обидві маєте сьогодні неперевершений вигляд! Дозвольте мені виказати своє вдоволення цим неймовірним святом, яке має під собою такий важливий сенс…

— Який-який сенс? — я повернулася до аристократа, всміхнувшись. — Це ж майже похорон мого вільного та щасливого життя, лорде Тер. Ви дійсно бажаєте привітати нас із цим?

Аристократ зблід, я чула як Мія поряд намагається не засміятися.

— Я не те мав на увазі, Ваша Високосте, — запевнив мене чоловік, схиливши голову. — Прийміть мої вибачення, мені дуже шкода, що цей захід має такий привід…

— Який привід? — я награно насупилася. — Я ж заміж виходжу, а не помираю.

Лорд почервонів, злякано переводячи погляд з мене на Другу Принцесу і назад. Після чого щось пробурмотів собі під носа, низько вклонився і поквапився відійти від нас.

Я перевела погляд на Мію, щоки якої вже тремтіли. Ми розреготалися синхронно.

— Боги, К’яро! Його ледве серцевий напад не хопив! Ти що робиш?! — крізь сміх видихнула вона.

— Ну а чого він зі своїми вітаннями лізе, — прошепотіла я, витираючи сльози, які виступили в куточках очей від сміху. — Теж мені! Принцес вирішив потішити своєю присутністю… До речі про принцес, — я озирнулася. — Франческу бачила?

— Поки що ні, — Мія жестом покликала слугу з тацею, зняла два келихи, простягнула один мені.

— Ні, — я хитнула головою. — Сьогодні мені знадобиться ясна голова.

Сестра на це нічого не відповіла, перехопила когось з аристократів, мило йому посміхнулася і віддала тому келих. Лорд не був проти, відсалютував сестрі й зробив ковток, продовжуючи рух залою.

— Ваша Високосте, біда! — до сестри підскочила одна зі служниць.