Глава 2.1

Сережки з рубінами, які я зараз тримала в руках, були подарунком якогось лорда, здається, на шістнадцятиріччя. Я крутила прикрасу в руках і ніяк не могла згадати, хто саме її подарував. Хоча… Це не важливо. Важливіше те, скільки золота за це можна отримати.

Відклала убік, занурила руку у скриньку з коштовностями й витягнула підвіску з великим блакитним діамантом. Вона ніколи мені не подобалася. Теж підійде.

Прикраса доєдналася до купки таких самих, які я складала на краю столу.

— Збирай ці, — кинула, не озираючись. — Впевнена, що ювелір не надурить?

— Він найчесніший з тих, кого я знаю, Ваша Високосте, — тихо відповіла Ріна — моя найдовіреніша служниця.

Дивина! От старшій сестрі я не можу довіряти такі розмови, а зі звичайною дівчиною легко можу планувати власну втечу!

— Тоді ще і це, — я висмикнула з купи прикрас золотий широкий браслет, прикрашений розсипом смарагдів. — Сподіваюся, цього вистачить.

На це Ріна нічого не відповіла, вона вже складала у невеличкий мішечок коштовності, які я відібрала.

А я знову поглянула на скриньку, в якій поменшало прикрас, і важко зітхнула. Кожна річ тут була чиїмось подарунком і спробою купити прихильність принцеси. Намисто з перлинами від герцога Вейна. Браслет із блакитними камінцями від посла якогось далекого краю, назву якого я ніколи не вимовляла правильно. Тонка золота каблучка без каменя від батька, на іменини, ще коли мені виповнилося дванадцять. Більшість з цих прикрас я навіть ніколи не вдягала. Хоч зараз вони знадобляться.

Мені будуть потрібні гроші, щоб жити подалі від батьківської «турботи». Скільки саме знадобиться, я гадки не мала. Та бодай щось варто мати при собі. Хоча б на перший час. А там щось вигадаю.

— Можеш йти, — я поглянула на Ріну, яка зібрала всі прикраси у мішечок, і тепер чекала мого наказу. — Повернись до вечора.

— Так, Ваша Високосте, — вона вклонилася і поквапилася з кімнати.

Я дочекалася, поки за нею зачиняться двері, пройшла до вікна і знову зітхнула, дивлячись крізь прозоре скло на волю, яка тільки майоріла на горизонті.

Минуло вже три доби з тієї розмови з королем. Три важкі та виснажливі доби, за які я встигла майже все, що було необхідно. Гроші я невдовзі отримаю, одяг вже підготований і чекає на мене. З конюхом, який отримав від мене ледве не стільки, скільки він заробляє за рік, я вже домовилася. Завтра вночі він відкриє для мене ворота і виведе за них осідлану Тіру.

Посмішка промайнула на обличчі, варто було лише згадати про свою кобилу і ті сварки з батьком, які супроводжували моє навчання їзди верхи.

Король вважав, що Тіра занадто норовиста кобила для принцеси. Намагався пересадити мене на спокійного мерина. Йому не вдалося. Бо норовистою була не тільки кобила, а і її господиня.

І зараз я додатково раділа, що не прогнулася під волею Його Величності. Тіра знає мій голос, слухається моїх команд. Вона не злякається вночі. І вона швидка. Достатньо швидка.

Маршрут я вимальовувала в голові стільки разів, що вже бачила його із заплющеними очима. Через ліс на північ є стежка, яку я знаю ще з підліткових самовільних вилазок. Потім уздовж річки можна дістатися до перевалу. А там три-чотири дні верхи, і я перетну межу з королівством Атев. Там мешкає жінка, яка приходиться якоюсь далекою родичкою моїй матері. Бачила я її, щоправда, лише раз у житті, коли мені було чи то сім, чи то вісім років. Вона запам’яталася мені як спокійна сивоволоса дама з тихим голосом. Можна буде зупинитися у неї. Навряд чи відмовить.

Зітхнувши, я заплющила очі.

Мій план взагалі не виглядав ідеальним. Та це вже хоч щось!

У іншому королівстві руки батька будуть зв’язані. Я там буду вільною. І навіть якщо родичка не захоче мене пустити на поріг… щось вигадаю!

Від роздумів мене відволік стук у двері.

— Заходьте! — крикнула я, зітхнувши, й відвернувшись від вікна.

Двері прочинилися, на порозі виросла Мія. Вона ковзнула поглядом по кімнаті, зупинилася на мені й зробила крок усередину.

— Сестро…, — вона за мить навіть змогла посміхнутися, — хочу тебе потішити новиною, що я все підготувала для свята. Буде не таке велике, як ти хотіла, та все ж сподіваюся, що завтра ввечері ти приділиш час гостям.

Мія нахилила голову вбік, від чого її темно-пшеничне волосся хвилею зісковзнула з плеча. А в очах промайнув той самий блиск, коли вона намагалася схитрувати.

— Кого ти запросила? — поцікавилася я, намагаючись зрозуміти, наскільки багато гостей буде.

— Усіх, хто мешкає зараз при королівському дворі, — знизала плечима вона. — Запрошення також були надіслані лордам, що мешкають у столиці, але не сподівайся, що це буде схоже на бал, який влаштувала корона на твоє вісімнадцятиріччя.

Я криво всміхнулася:

— Скількох лордів тоді довелося виводити вартовим?

— Через вино чи через те, що вони намагалися просити твоєї руки? — з такою ж посмішкою перепитала Мія. А я розсміялася.