Глава 1.4

Служниця, яка розчісувала Другій Принцесі волосся, злякано здригнулася і випустила гребінець. Мія кинула на мене невдоволений погляд через відображення у дзеркалі. І тільки після цього озирнулася через плече.

— Колись ти навчишся стукати.

— Не сьогодні точно, — відгукнулася я, жестом відправивши служницю геть.

Та підхопила гребінець, поклала на столик біля дзеркала, вклонилася і шурхнула повз мене.

Я ж підтисла губи, окидаючи поглядом кімнату Мії. Попри всі сварки, няньки так і не змогли привчити її до порядку. Служниці витрачали багато часу на прибирання, та принцесі вистачало кілька хвилин, щоб знову розкидати речі. Он там гамузом були скинуті нитки для вишивання, ліжко чомусь виявилося завалене сукнями, а в кутку лежало дві розкриті книжки.

— Теж будеш причитати, що в мене безлад? — перехопила мій погляд сестра.

— Ні, не буду, — пробурмотіла я, пройшла до її ліжка, відсунула вбік одяг і сіла. — Принаймні, не сьогодні. А через тиждень мене тут вже не буде.

— В якому сенсі? — Мія забула про те, що робила біля дзеркала, повернулася на пуфі, зминаючи світло-рожеву сукню.

— А мене заміж батько віддає, — розвела я руками.

— За кого?! — обличчя сестри витягнулося.

— А імені він мені не назвав, уявляєш?

Я зітхнула, відпускаючи ситуацію, і просто впала на спину, закинувши руки за голову.

Кроки поряд пролунали за мить. Старша сестра нахилилася наді мною, заглядаючи в обличчя.

— Ти розігруєш мене?

— А по мені видно, що це розіграш? — скривилася я. — Тиждень мені дав, щоб зібратися.

Мія ще далі відсунула свої сукні, сіла поряд. А потім взагалі лягла, повторюючи мою позу і втуплюючись поглядом у стелю.

— Франческа вже знає?

— Вона займалася своєю улюбленою справою, — пробурмотіла я, заплющивши очі. — Ледве дверима їй по лобі не дала.

Сестра розсміялася. Та якось не надто весело.

Затихла, помовчала мить, а потім додала:

— Шкода, що ти їдеш.

— Дякую, що не почала розповідати мені про те, що це наша жіноча доля, — прошепотіла я, відчуваючи такий пекучий біль у грудях, що нудити починало.

— Бачу, ти з Франческою все ж поговорила, — пирхнула Мія. Сестра перевернулася на бік, підклавши руку під щоку. — То що, варто влаштувати тобі прощальне свято? Чогось хочеться?

— Втекти, — чесно визнала я і повернула голову. Мія дивилася на мене з виразом здивування і недовіри. — Що?

— К’яро, я все розумію, — обережно промовила вона. — Та втекти… в тебе не вийде. Батько не дозволить…

— А ти думаєш, я в нього дозволу збираюся питати? — гмикнула у відповідь. — Знаєш, він мені про цього лорда нічого не розповів. Уяви, каже, що домовився про цей шлюб дуже давно. А значить, мій потенційний чоловік вже старий. Імені не назвав, значить боїться моєї реакції. Як далеко їхати теж не сказав, а значить… далеченько. Не подобається мені все це, сестричко.

— Але тікати…

Я зітхнула, розуміючи, що Мія з втечею мені не допоможе. Вона вислухає, так. Вона нікому нічого не скаже. Але допомагати не візьметься. Бо наскільки б ми не були схожі характерами, настільки й відрізнялися. Ризикувати Мія не звикла.

— Вважай, що я нічого тобі не казала, — посміхнулася я сестрі та сіла. — Піду до себе… Все ж таки в мене лишилося якихось сім днів. Треба… збиратися.

Мія примружилася, вловлюючи брехню в моїй інтонації. Та коментувати це ніяк не стала. Тільки зітхнула і пробурмотіла.

— А з приводу прощального свята подумай. Поки ще є час його спланувати. Візьму на себе.

— Подумаю, — кивнула я. — Може, згодиться.

Підморгнула їй і встала. Для чого мало згодитися гучне свято, Мія перепитувати не стала. І без того все зрозуміла і зблідла.