Глава 1.2

***

У кабінеті батька завжди тхнуло пилом, наче слугам заборонялося перетинати поріжок. Це завжди мене дивувало. І завжди викликало свербіж у носі. З самого дитинства я ненавиділа сюди приходити, та батько вимагав, щоб принцеси були присутні на деяких зустрічах з радниками чи аристократами, що просили аудієнції.

Навіщо він це наказував, я досі не розуміла. Ані я, ані сестри ніколи не носитимуть корону і не займуть трон. Максимум, що можливо, так це те, що батько вирішить утримати владу у нашій гілці й зробить королем чоловіка однієї з нас.

Тому я досі не розуміла, навіщо він витрачав наш час на те, щоб слухати нудні доповіді та скарги лордів.

— Ви кликали мене, Ваша Величносте? — без особливого ентузіазму поцікавилася я, зробивши крок усередину.

Батько стояв біля вікна, склавши руки за спиною. Корони на ньому не було, вона блищала у світлі свічок на краю письмового столу. А сіре волосся розсипалося по плечах, бо він закинув голову і роздивлявся небо за вікном.

— Так, кликав, К’яро, — видихнув він, не озираючись. — Сядь.

— Я не налаштована на довгу бесіду, — я склала руки на грудях, зупиняючись біля крісла у каміна. — Постою, якщо Його Величність не заперечує. 

Я почула тихе зітхання, після чого батько повільно повернувся до мене обличчям. Зморшки посіли вже своє місце у куточках його очей та рота. Та старим назвати його у мене язик не повертався.

— Через тиждень ти виїжджаєш, — спокійно мовив він, дивлячись мені у вічі. — Ти виросла, доню. І тепер твоя доля — це полишити наш палац і почати будувати своє нове життя.

— Нове життя? — я насупилася. — Яке нове життя? Якщо ти про якесь заміжжя зараз кажеш, то…, здається, мені варто нагадати, що ще Франческа навіть заміж не вийшла. А вона твоя найстарша донька! Їй двадцять три!

— Доню…, — він зробив крок до мене, а я відступила.

— Ні! — я скинула руки. — Навіть не починай! Це погана тенденція, починати укладати союзи з наймолодшої дочки. Агов, тату! Мені тільки кілька місяців тому вісімнадцять виповнилося! Можу я хоч трохи насолодитися життям? Пожити хоча б до двадцяти трьох, як Франческа?!

— К’яро, — батько важко зітхнув, — прошу, зрозумій мене. Цей союз було укладено задовго до твого повноліття.

— Наскільки задовго? — пирхнула я. — Я тоді хоча б народилася?! І чому про це я дізнаюся тільки зараз? І чому я? У тебе ще дві дитини є!

— К’яро! — він підвищив голос, а я стисла губи, намагаючись вдихнути. Та повітря в легені входило якось рвано. — І кому ти мене продав, татусю?

Я очікувала почути що завгодно, але не те, що він мовив.

— Це зараз неважливо…

— Як це неважливо?! Це дуже і дуже важливо, Ваша Величносте! Я хочу знати, кому ви мене продали!

— К’яро, — в голосі батька з’явилася та знайома інтонація, яку я ненавиділа. Тверда, як замкнені двері. — Тут немає про що сперечатися. Ти, як моя дитина, маєш прийняти мою волю і починати збирати речі. Невдовзі ти виїжджаєш у землі свого майбутнього чоловіка. Сподіваюся, — він важко зітхнув, — що це принесе тобі хоч трохи щастя.

— Я тебе зрозуміла, — прошепотіла я, важко дихаючи. — Скажи тільки одне, тату: якби була жива матінка, вона б благословила цей союз чи ні?

— К’яро! — обурення у цьому слові було стільки, що хоч греблю гати.

— Дякую, що вкотре за цю коротку розмову нагадуєш, як мене звати, — я вклонилася королю. — Є ще щось, що я маю знати? 

— Так, — Його Величність, на диво, досі не перейшов на крик. — Той, хто стане твоїм чоловіком, колись врятував моє життя. А потім врятував все наше королівство. Тому це борг, який ми маємо йому заплатити.

— Як добре, що замість золота можна віддати дочку, чи не так? — вирвалося в мене.

— Збирай речі, — сухо додав він. — У тебе є тиждень.

Ах так! Ну добре!

Тоді тримай, татусю!