Пролог

Я стояв на балконі тронної зали, поклавши долоні на холодний камінь поруччя, і дивився вниз.

Люди завжди поводилися однаково, коли я знаходився поруч. Навіть якщо не знали. Відчуття обманути складніше за зір. 

Їхні плечі опускалися, голоси ставали тихішими, а холод небезпеки ковзав вздовж хребта чи рук. Інколи шиї. Так, шиї.

Я всміхнувся, опускаючи погляд униз. На виставу, яку влаштували сьогодні тут особисто для мене. Цікаво, чи зможе вона мене розважити? Було б непогано.

Світло від високих вікон заливало мармурову підлогу, золотило корону на голові правителя, ковзало по шовку придворних суконь і по світлому волоссю його двох старших дочок. Аристократи, яких теж навіщось запросили сьогодні, виглядали живими декораціями. Перешіптувалися, кидали погляди, пили вино… Я навіть звідси відчував цей кислий аромат, від якого шлунок скручувало. Разом із цим відчувався і запах заліза. Я намагався ігнорувати те, що відчуваю. Бо прибув сюди не задля того, щоб кривити обличчя. Я тут задля розваги. І боргу.

Мій погляд повернувся до короля. Ця людина встигла постаріти за ті десять років, коли ми бачилися востаннє. Він помітно нервував, стискав пальці на підлокітниках з темного дерева.

А все через те, що сьогодні мав заплатити за мою допомогу.

— Покличте мою старшу доньку, — мовив він, перериваючи усі перешіптування у залі.

Його голос не затремтів. Цікаво.

Вперед виступила дівчина. Молода, тіло тільки починало набувати жіночих форм. Волосся їй заплели у дві товсті коси, вдягнули у світло-блакитну сукню. Та навіть попри всі спроби служниць, виглядала вона не настільки гарно, наскільки б могла. Дрібку б магії додати до її зовнішності…

Вона пройшла до трону, який стояв трохи вище, схилила перед батьком голову і застигла.

— Дитино моя, скажи мені, — промовив король за мить, дивлячись на свою старшу дочку, — що ти зробиш, якщо я накажу тобі вийти заміж за старого й бридкого чоловіка? Якщо скажу виконувати все, чого він забажає? Що у тебе буде лише п’ять років перед тим, як я вирішу укласти цей союз?

У залі стало тихо. Придворні затамували подих, наче ніхто з них не очікував, що мова піде саме про це. А я ж посунувся уперед, впираючись долонями у камінь і чекаючи на відповідь.

Дівчина схилила голову ще нижче.

— Тоді я зроблю так, як побажає мій король, — тонкий дзвінкий голосок прокотився залою. — Підкорюся волі батька, який подарував мені життя, і буду сподіватися, що моя роль буде достатньою для королівства Рейвіртен.

Я пирхнув, перевів погляд на правителя. Чоловік всміхався, йому сподобалася відповідь дочки.

— Добре, — мовив він і жестом наказав їй зробити крок назад. — А тепер покличте мою другу дочку!

Старша не встигла і на три кроки відступити, як у центр зали вийшла трохи молодша дівчина. Теж зі світлим волоссям, але зібраним в одну косу. Трохи м’якіші риси обличчя, трохи менше жіночності у фігурі. Важко сказати, скільки було їй років, я майже не розрізняв таку незначну деталь. Міг тільки сказати, хто стоїть переді мною: дитина чи жінка. І ці двоє були ще дітьми, які тільки наближалися до межі людського дорослішання.

Друга донька зупинилася рівно на тому ж місці, де мить тому стояла її старша сестра. Схилилася, стисла спідницю малинової сукні.

— А ти, доню? — король посунувся на троні. — Що скажеш, якщо я скажу тобі зібрати речі й вирушити через весь материк у землі, які межують з океаном? Що я домовився про твій шлюб з людиною, яку ти ніколи не бачила? Та цей шлюб врятує наше королівство.

Друга донька зблідла.

— Я поїду, якщо цього бажає мій король, — тихо пробурмотіла вона, не підіймаючи голови. — Я зроблю все, що мені накажуть заради батька та королівства.

Нудно!

Я відштовхнувся долонями від поруччя, вже не очікуючи нічого цікавого від цієї вистави. Ковзнув поглядом у бік третьої та наймолодшої дочки короля. Вона чекала своєї черги, високо тримала голову і підтискала губи.

Вона не була схожою на сестер. Темне волосся, темні очі, навіть постава якась інша. Наче і взагалі не рідна дитина короля. Та…

Я втягнув повітря ніздрями. Ні. Кров та сама. Його дочка.

То чи зможе хоча б вона розважити мене? Чи буде такою ж нудною, як її сестри?

— Покличте мою третю доньку!

Дівчина, яка була ну зовсім ще дитиною, випросталася. Обвела поглядом залу і попрямувала до трону, щоб зайняти місце своєї сестри. Вона так само вклонилася королю, так само стояла, схиливши голову.

— А ти що думаєш, дитино? — спитав король, і я вперше почув, як його голос здригнувся. — Якщо я накажу тобі вийти заміж за не саму приємну людину на цьому світі? Якщо ти змушена будеш назавжди покинути дім заради добра королівства, що скажеш ти?

Вона підняла погляд на батька. Мить мовчала.

— Я скажу, що мій батько помиляється, якщо вважає це єдиним правильним рішенням, — дитячий дзвінкий голос пролунав надто голосно у тиші залу. — Має бути інший шлях. 

У мене ледь помітно сіпнувся кутик рота.