Розділ 4. Перший день та поради Фелікса

   Евелін стояла посеред величезного коридору і не кліпаючи розглядала кам'яні арки та студентів, які кудись поспішали. Хтось голосно сміявся біля високого вікна, хтось на ходу гортав товсту книжку, але майже всі оминали дівчину з таким виглядом, ніби її тут узагалі не існувало. Повітря здавалося прохолодним і трішки важким.

   Евелін зробила повільний вдих і спробувала бодай трохи заспокоїти калатання в грудях, як раптом хтось рішуче смикнув її за лівий рукав. Вона аж здригнулася і швидко розвернулася.

   Поруч стояв той самий кучерявий хлопець у чорному светрі, якого портал затягнув прямо перед нею. Він важко дихав, наче тільки-но пробіг чималу дистанцію, і перелякано озирався довкола, переступаючи з ноги на ногу.

 - Ти чого тут застигла? - тихо і дуже швидко заговорив він, не давши Евелін навіть рота відкрити. - Нам треба негайно звідси забиратися і йти шукати свої кімнати! Наші речі та валізи вже давно перенесли туди. Якщо ти чекаєш, що зараз вийде директор, буде якось нас вітати чи виголошувати промови, то це ти даремно. Урочистий день вступу був ще два тижні тому, а ми з тобою зараз просто стоїмо посеред проходу і привертаємо до себе купу непотрібної уваги!

   Евелін кліпнула очима і розгублено обвела поглядом нескінченні коридори.

 - Я б із радістю пішла, - чесно відповіла вона, стискаючи лямку свого рюкзака. - Але я взагалі не розумію, куди треба йти. Я не знаю, де тут шукати кімнати і де знаходиться житлове крило.

   Хлопець коротко хмикнув, поправив свої каштанові кучері, які прилипли до вологого чола, і мотнув головою в бік широких кручених сходів.

 - Іди за мною, - сказав він уже трохи спокійніше. - Я приблизно знаю напрямок, бо довго готувався до найгіршого.

   Вони рушили вздовж довгої стіни, на якій через рівні проміжки палали смолоскипи. Евелін намагалася не відставати, проте їм постійно доводилося поступатися дорогою іншим студентам. Ті ходили групами, вбрані в однакову строгу форму темних кольорів. Вони дивилися на двох новоприбулих згори вниз, зверхньо і так, ніби перед ними були якісь дрібні комахи, а не люди.

 - Звідки ти взагалі знаєш, куди йти, якщо сам тільки-но вийшов із того порталу? - тихо запитала Евелін, спритно оминаючи кількох хлопців, які пройшли прямо перед її носом.

 - Я останні кілька років тільки те й робив, що збирав будь-яку інформацію про це місце, - швидко відповів хлопець, повертаючи за ріг. - Мої батьки чудово розуміли, що рано чи пізно за мною можуть прийти. Я вчив схеми залів, читав описи будівель, готувався до найгіршого сценарію з усіх можливих. Хоча, якщо чесно, я до останнього сподівався, що потраплю в якусь іншу академію. Або що нас взагалі ніхто і ніколи не знайде у тих лісах.

 - У лісах? - перепитала дівчина, уважно слухаючи його розповідь.

 - Угу, - зітхнув він і нервово посмикав свій рукав. - Ми останні два роки тільки й робили, що переїжджали з місця на місце. Жили в глибоких лісах, далі від людей і магічних приладів і намагалися просто загубитися. Батьки робили все можливе, щоб придушити мою силу, але кілька днів тому в мене стався сильний сплеск магії. Я просто не втримав її всередині і вона вирвалася назовні. Ну й нас одразу зафіксували.

   Вони почали підніматися широкими кам'яними сходами, де було ще більше студентів. Евелін постійно доводилося лавірувати між дівчатами у темних спідницях та строгих жакетах. Ті зупинялися на сходинках, роздивлялися її звичайний міський одяг і косилися із відвертою зневагою та ненавистю. Дівчина стиснула зуби і постаралася просто ігнорувати ці косі погляди.

 - Ми з тобою вже стільки пройшли разом, а я навіть не знаю, як тебе звати, - промовила Евелін, порівнявшись із хлопцем на сходовому майданчику. - Ми ж так і не представилися одне одному в тому амбарі.

   Хлопець від несподіванки трохи сповільнив крок і здивовано подивився на неї, ніби взагалі не очікував, що дівчині буде якесь діло до його імені. Тому його щоки знову трішки почервоніли.

 - А, точно, - він ніяково всміхнувся і простягнув їй руку. - Мене звати Фелікс.

 - А я Евелін, - відповіла вона і легко потиснула його долоню.

   Вони продовжили підніматися далі. Сходи вивели їх на наступний поверх, де стелі були ще вищими, а рух студентів не таким щільним.

 - Слухай уважно, Евелін, - мовив Фелікс, переходячи на тихий, але дуже серйозний тон. - Якщо ти дійсно хочеш зберегти свої нерви і просто вижити в цих стінах, запам'ятай головне правило. Тобі треба постійно залишатися в тіні. Не привертай до себе уваги, не лізь у суперечки і роби вигляд, що ти максимально непомітна. Усе це працює тільки в тому випадку, якщо за твоєю спиною немає багатих, впливових і могучих родичів або дуже сильних друзів. У тебе є такі тут?

 - Ні, - похитала головою дівчина. - Я до сьогоднішньої ночі взагалі не знала, що магія існує.

 - Отож-бо, - зітхнув Фелікс. - Тому тримайся якомога далі від усіх місцевих авторитетів. І найважливіше правило, яке ти повинна закарбувати в пам'яті прямо зараз. Ніколи, чуєш, ніколи не перетинайся з Аураном.

   Евелін трохи підняла брови, слухаючи незнайоме ім'я.

 - Хто це такий?

 - Це спадкоємець того самого наймогутнішого роду темних магів, який тут усим заправляє, - тихо, майже беззвучно прошепотів Фелікс, підходячи ближче до неї. - Ауран тут контролює абсолютно все. Ти його одразу впізнаєш, якщо побачиш у коридорі. У нього така важка і темна аура, що здається, ніби сама смерть ходить за ним слідом і оберігає кожен його крок. Якщо ти припустишся хоча б однієї помилки поруч із ним, зробиш якусь дрібничку чи просто пройдеш повз із неправильним виразом обличчя, він знищить тебе. І навіть сам руки не замаже, це зроблять інші студенти за його вказівкою.

   Дівчина уважно вислухала кожне його слово, відчуваючи, як усередині все стискається від напруги. У цей час вони вийшли в довгий, дуже широкий і майже порожній коридор із високими дверима по обидва боки. Тут панувала тиша, бо студентів практично не було. Фелікс зупинився посеред коридору і розвів руками убік.