4.5

Музика вибухає прискореним ритмом вальсу, але для мене вона звучить як барабани перед стратою. Тіберій веде владно, його рука на моїй талії наче залізне кільце, що водночас і тримає, і позбавляє волі. Я відчуваю кожним нервом теплий оксамит його камзола під своєю долонею і той нестерпний жар, що йде від його тіла.

- Ти надто мовчазна, Амало, - його голос вібрує прямо біля моєї скроні. - Коледж навчив тебе бути покірною?

Я піднімаю голову, зустрічаючи його золотий погляд своїм - гострим і холодним.

- Коледж навчив мене відрізняти справжню шляхетність від дешевого власницького інстинкту, лорде Тіберію, - ядуче відказую я. - Щодо покірності... ви, мабуть, переплутали мене зі своїми гвардійцями. Або з кіньми.

Його брови на мить злітають угору. Я бачу, як у його зіницях спалахує здивування, змішане з чимось схожим на азарт. Він веде мене в крутому повороті, і моя спідниця злітає, наче хвиля нічного моря, торкаючись його ніг.

- Твій язик став гострішим, ніж той ніж, що я тобі подарував, - він притягує мене ще ближче. Тепер між нами немає навіть дюйма вільного простору. Я відчуваю, як шалено б'ється його серце - ритм дракона, потужний і нерівний. - Тобі пасує ця сукня. Вона підкреслює... твій новий статус.

- Статус кого? - я зціплюю зуби, намагаючись не зважати на те, як іскри пробігають по моїй шкірі від його близькості. - Статус вашої чергової іграшки, яку ви вдягнули за власним смаком? До речі, почерк у листі... ви тренувалися довго чи це ваш природний талан до брехні?

Тіберій завмирає на частку секунди, але не збивається з ритму. Його очі темніють, стаючи схожими на розплавлену бронзу.

- Я не розумію, про що ти, - каже він, але я бачу ледь помітну напругу в його щелепах.

- Звичайно, ви ніколи нічого не розумієте, коли це стосується почуттів інших, - я всміхаюся, але в цій посмішці більше отрути, ніж у меді Ліри. - Ви приїхали сюди подивитися на результат своєї інвестиції? Чи просто хотіли перевірити, чи не забула я, як схилятися перед «великим лордом»? Мушу вас розчарувати: тут я навчилася не лише читати, а й бачити те, що ховається за красивими словами.

Тіберій різко зупиняється на краю танцювального кола, хоча музика продовжує гриміти. Він не відпускає мою руку. Його погляд тепер інший. Він більше не дивиться на мене як на дику дівчинку, яку врятував із бруду. Дивиться так, ніби вперше бачить жінку, здатну дати йому відсіч.

Жінку, яка знає свою ціну.

- Ти змінилася, - шепоче він, і в цьому шепоті стільки інтимної напруги, що повітря між нами починає тріщати від електрики. - Це вже не та безпорадна пташка з Диких Земель.

- Пташка виросла і зрозуміла, що небо належить не лише драконам, - я намагаюся вирвати руку, але його пальці стискаються сильніше. Наші мітки на руках починають пульсувати синхронно, виливаючи жар, що розливається по венах. - Пустіть мене. Нас Сабріна бачить.

При згадці про Сабріну його обличчя на мить стає кам’яним, але він не відвертається. Навпаки, нахиляється так близько, що я відчуваю запах його шкіри - гроза і сталь.

- Сабріна - це минуле, Амало, - його голос стає небезпечно низьким. - А ти... ти зараз так близько, що я відчуваю, як ти тремтиш. Ти ненавидиш мене чи хочеш, щоб я не відпускав?

Моє дихання збивається. Я хочу сказати щось різке, хочу вштрикнути його словами ще раз, але моє тіло зраджує мене. Бажання, дике і первісне, прокидається десь глибоко всередині, відповідаючи на його виклик. Іскри між нами вже не просто метафора - я бачу, як дрібні блакитні розряди пробігають по тканині моєї сукні там, де він мене торкається.

- Я хочу, щоб ви зрозуміли одну річ, - шепочу я, дивлячись прямо в його золоті очі. - Ви більше не володієте мною.

Він повільно посміхається - це не добра посмішка, це посмішка мисливця, який нарешті знайшов гідну здобич. Його вільна рука повільно піднімається і торкається моєї щоки, заправляючи пасмо срібного волосся за вухо. Його пальці обпікають.

- Можливо, - каже він. - Але ти все ще носиш мою мітку. І ти все ще танцюєш тільки зі мною.

Він уже збирається щось додати, можливо, поцілувати мене прямо тут, на очах у всього коледжу, порушуючи всі правила етикету...

Раптом музика обривається на високій, болісній ноті. Зала занурюється в тишу.

Я відчуваю, як рука Тіберія миттєво зсувається з моєї талії до ефеса невидимого меча. Він закриває мене собою ще до того, як я встигаю зрозуміти, що сталося.

У центрі зали, там, де щойно кружляли пари, стоїть мадам Феліці. Але вона не схожа на себе. Її очі закотилися, показуючи лише білки, а з її рота виривається не людський голос, а хрипке, багатоголосе ридання, що переходить у крик.

- Кров Каменю зустріне Кров Неба... - вигукує вона, і її тіло починає неприродно здригатися. - Зрада вже в стінах. Срібний дракон упаде першим!

Мадам Феліці різко вказує пальцем на балкон, де сидів Аларіс. Ми всі повертаємо голови. Балкон порожній. Тільки срібна чаша з вином перекинута, і червона рідина повільно стікає по білому мармуру, наче кров.

Тіберій вибухає рухом.

- Аларіс! - його голос перекриває панічний крик натовпу.