4.3

Брехня в листі, підписаному іменами моїх батьків, була потрібна лише для одного - щоб зламати мою гордість, щоб змусити мене прийняти цей дарунок. Той, хто надіслав його, знає мене занадто добре. Він знає, що я б нізащо не взяла нічого з його рук, знаючи, від кого це. Але він також знає, що я не зможу відмовитися від ілюзії батьківської любові. Це маніпулятивно, і… так схоже на нього.

Я проводжу наступний день, готуючись до балу, як до вирішальної битви.

Лілея пурхає навколо мене, наче схвильована пташка. Вона розклала на столі шпильки, стрічки та баночки з пахощами.

- Ти будеш найкрасивішою, Амало! - щебече вона, розчісуючи моє срібне волосся. - Ось побачиш, вони всі луснуть від заздрощів!

Вона не заплітає моє волосся в тугу, практичну косу, як я звикла. Вона створює складну, високу зачіску, залишаючи кілька пасм вільно спадати на шию. Це робить мене вищою, відкриває лінію плечей і шиї, надає вигляду неприступності. Щоб приховати мітку дракона на моїй руці, Лілея приносить не рукавичку, а широку пов'язку з чорного оксамиту, розшиту дрібним річковим бісером. Вона виглядає як вишукана прикраса.

Коли сонце сідає, фарбуючи сніг за вікном у фіолетовий колір, я одягаю сукню. Вона ковзає по моєму тілу, як прохолодна вода, і ідеально лягає на фігуру. Жодної зайвої складки, жодного натяку на тісноту. Вона зроблена для мене, за моїми мірками, які знав лише один чоловік - той, хто тримав мене за талію, навчаючи вбивати кинджалом.

Я дивлюся у дзеркало. Темно-синя тканина мерехтить при кожному русі, змінюючи відтінок від глибокого індиго до холодного срібла. Вона нагадує нічне небо над Дикими Землями або глибину гірського озера, в якому відбивається місяць. У цій сукні я не виглядаю ніжною квіткою, як більшість учениць коледжу. Я виглядаю як стихія, небезпечна, холодна і прекрасна.

- Готова? - тихо питає Лілея, і в її очах я бачу непідробне захоплення.

- Готова, - відповідаю я, ховаючи маленький стилет у спеціальну кишеню, сховану в складках спідниці. Це єдиний аксесуар, без якого я почуваюся голою.

Коли ми підходимо до Великої зали, шум музики та голосів чути навіть крізь важкі дубові двері. Моє серце пропускає удар, але я розправляю плечі. Я - Амала зі Скельного народу. Я не боюся натовпу розряджених павичів.

Двері відчиняються. Світло тисячі свічок, що горять у кришталевих люстрах, на мить засліплює мене. Запах хвої, воску та дорогих парфумів вдаряє в ніс. Зала величезна, прикрашена гірляндами зимових квітів та срібними стрічками.

Ми входимо, і раптом гул розмов починає стихати. Спочатку замовкають ті, хто стоїть найближче до входу, потім тиша поширюється далі, наче хвиля від кинутого у воду каменя. Я відчуваю на собі десятки поглядів. Здивованих, заздрісних, оцінюючих.

Ті самі дівчата, що місяцями хихотіли за моєю спиною, називаючи дикункою, тепер стоять із роззявленими ротами. Юнаки в оксамитових камзолах забувають про своїх партнерок.

Я піднімаю підборіддя і йду крізь натовп. Не опускаю очей, дивлюся прямо перед собою, і натовп розступається, даючи мені дорогу. Я не дрібочу кокетливими кроками, а ковзаю наче мисливиця - плавно, впевнено, безшумно. Сукня струмує навколо моїх ніг, створюючи ілюзію, ніби я пливу над підлогою.

- Леді Амало!

З натовпу виринає Джуліан. Сьогодні він вдягнений у блакитний камзол, що пасує до його очей, і виглядає ще більш схвильованим, ніж зазвичай. Його щоки палають рум'янцем.

- Ви... ви неймовірні! - видихає він, забуваючи про етикет. - Я думав... я боявся, що ви не прийдете.

- Добрий вечір, Джуліане, - киваю я, даруючи йому ввічливу посмішку.

- Благаю вас! - він хапає повітря ротом, наче риба, викинута на берег. - Подаруйте мені перший танець! Ні, всі танці! Я не переживу, якщо ви танцюватимете з кимось іншим! Я... я весь вечір чекав тільки на вас!

Він милий, безпечний, і дивиться на мене з обожнюванням, яке не потребує від мене нічого, окрім присутності. Це саме те, що мені потрібно, щоб пережити цей вечір і не відчувати себе самотньою.

- Добре, Джуліане, - кажу я, і він сяє, як нова монета. - Перший танець твій.

Музиканти на балконі починають грати вступ до вальсу. Джуліан простягає мені руку, його долоня трохи пітніє від хвилювання. Я вже збираюся покласти свою руку в його, як раптом відчуваю це.

Зміну в повітрі. Наче хтось відчинив вікно посеред зимової бурі, і в теплу, напарфумлену залу увірвався крижаний вітер, що пахне димом і грозою. Волосся на моїй потилиці стає дибки. Моя мітка під оксамитовою пов'язкою раптом спалахує жаром, обпікаючи шкіру.

Я завмираю, не торкнувшись руки Джуліана, і повільно повертаю голову.

Чоловік стоїть у центрі зали, біля високої колони. Навколо нього утворився порожній простір, бо ніхто не наважується наблизитися. Він виглядає як темна скеля посеред квіткового саду.

Тіберій.

У мене перехоплює подих, і світ навколо звужується до однієї точки. Він тут. Не в своєму похмурому замку, не над картами, не в спогадах про Сабріну. Він тут, у коледжі.

Одягнений не як воїн, але й не як придворний чепурун. На ньому камзол кольору грозового неба, з високим коміром, розшитим срібною ниткою, що утворює візерунок луски. Цей одяг підкреслює ширину його плечей, міць і хижу грацію. Він не носить зброї, але сама його постать - це зброя.