4.2

- Ні, - кажу я твердо, відступаючи від купи кольорового шовку. - Я не візьму жодної.

Сабріна на мить завмирає з сукнею кольору заходу сонця в руках. Її брови здивовано піднімаються.

- Чому? Вони ж чудові. І це не подачка, Амало, це...

- Я знаю, - перебиваю я її, намагаючись пом'якшити тон. - Ти хочеш як краще. Ти добра. Але це твої сукні. Це твоя історія. Якщо я піду на цей бал, я хочу бути собою, а не чиєюсь тінню в чужому вбранні. Навіть якщо це означає піти в сірій уніформі.

Сабріна повільно опускає сукню. В її очах з'являється повага.

- Ти вперта, як гірський баран, - усміхається вона. - Але я розумію.

Вона більше не наполягає. І я вдячна їй за це. Але залишатися в кімнаті, де все дихає святом, я не можу. Я знову втікаю в бібліотеку. Це моє єдине сховище. Поки весь коледж дзижчить, як вулик, приміряючи мережива та стрічки, я сиджу в кутку, обклавшись старими книгами про магію крові та прокляття духів.

Минають дні. Я не готуюся до балу, а шукаю спосіб повернути батькам голоси. Але літери пливуть перед очима, а сенс вислизає. Жодна книга не дає прямої відповіді. Відчуваю себе безсилою…

За день до балу, коли я вже збираюся закрити черговий безглуздий том, до бібліотеки забігає Лілея. Вона захекана, її щоки розчервонілися.

- Амало! Нарешті! Я тебе всюди шукаю!

- Що сталося? - я напружуюся, рука інстинктивно тягнеться до схованого кинджала.

- Тобі прийшла посилка! - випалює вона. - Кур'єр приніс її до нас в кімнату. Сказав, терміново передати леді Амалі.

Посилка? Я хмурюся. Хто міг мені щось надіслати? Аларіс? Але він прилітає сам. Тіберій? Він мене відпустив. Сабріна тут. Більше ніхто не знає, де я.

- Це якась помилка, - кажу я, підводячись.

- Та ні ж, там твоє ім'я! Ходімо!

Ми біжимо до нашої кімнати. На моєму ліжку стоїть коробка. Вона проста, з темного дерева, без жодних гербів чи прикрас. Тільки моє ім'я, виведене на кришці білою крейдою: «Амала».

Сабріни немає, вона десь на примірці з іншими дівчатами. Ми з Лілеєю одні. Я підходжу до коробки обережно, як до пастки. Принюхуюсь. Ні, запаху отрути чи металу немає. Пахне... свіжістю. Гірським вітром і чимось невловимо знайомим.

Я піднімаю кришку. І завмираю.

Всередині лежить тканина. Вона не яскрава, як сукні Сабріни. Вона темна, глибокого, насиченого синього кольору. Я торкаюся її пальцями, і вона прохолодна і гладка, як поверхня гірського озера вночі. Я дістаю її. Це сукня.

Вона проста, без пишних спідниць, без зайвих бантів чи рюшів. Вона стікає з моїх рук, як вода. Тканина дивовижна - при кожному русі вона переливається відтінками від чорнильно-синього до сріблястого, наче місячне сяйво грає на хвилях.

- О, боги... - шепоче Лілея за моєю спиною. - Вона неймовірна. Це ж... це наче ти одягнеш ніч.

Зі складок тканини випадає складений аркуш паперу. Я підхоплюю його. На ньому всього кілька рядків. «Нашій любій доньці. Щоб ти сяяла, як зірка над нашими горами. З любов'ю, Батько і Мати».

У мене перехоплює подих. Сльози миттєво навертаються на очі, розмиваючи літери. Батьки! Вони пам'ятають про мене. Вони якось дізналися про моє перше свято, і захотіли зробити мені подарунок, щоб я не почувалася самотньою серед чужинців.

- Це від батьків! - кажу я тремтячим голосом, притискаючи листа до грудей. - Це від них!

- Амало, ти мусиш її поміряти! Негайно! - Лілея вже підштовхує мене до дзеркала.

Я скидаю свою сіру уніформу, і одягаю цю дивовижну сукню. Вона не має корсета, який душить, але тканина щільно облягає фігуру, підкреслюючи кожен вигин, і розширюється донизу, як морська хвиля. Сукня ідеально сідає на мене, вона не має жодної зайвої складки. Довжина точнісінько така, щоб відкривати носки черевичків, але не заважати при ходьбі. Вона зроблена для мене. Тільки для мене.

Я дивлюся у дзеркало і не впізнаю себе. Дівчина в дзеркалі - не дикунка і не сіра миша. Вона схожа на духа води, на королеву ночі. Моє срібне волосся на тлі цієї темної синяви сяє ще яскравіше.

- Ти... ти просто магія, - тихо каже Лілея.

Я щаслива. Вперше за довгий час я відчуваю чисте, незатьмарене щастя. Я знову беру листа, щоб перечитати слова любові. «Нашій любій доньці...»

І тут холодок сумніву пробігає по моїй спині, гасячи радість. Я вдивляюся в літери. Вони рівні, витончені, з легким нахилом вправо. Це почерк освіченої людини.

Мої батьки не вміють писати. У нашому племені немає писемності. Ми передаємо знання з вуст в уста, або жестами. Навіть якби вони попросили когось написати... кого? У Диких Землях немає писарів.

І ще одне. Вони думають, що я в замку Тіберія. Я не надсилала їм вісточки про те, що переїхала в коледж. Я не хотіла їх хвилювати. Звідки вони могли дізнатися мою нову адресу? Звідки вони могли взяти таку тканину? Це не шкіра і не вовна. Ця тканина коштує, мабуть, більше, ніж усе наше поселення.

Я повільно опускаю руку з листом. Це не від батьків. Хтось прислав мені цю сукню, знаючи мої смаки (це не яскравий шовк Сабріни, це саме те, що мені подобається). Хтось, хто знає мої точні мірки - до міліметра. Хтось, хто знає, де я знаходжусь. І хтось, хто знав, що єдиний спосіб змусити мене прийняти цей дорогий подарунок - це підписати його іменами найрідніших людей.