3.4

Я стою, як громом вражена. Слова Лілеї лунають у моїй голові, наче знущання.

Дивлюся на просту ковдру, на злегка пром'ятий матрац, і мене накриває хвиля істеричного, гіркого сміху, який я ледве стримую. Це просто космічний жарт!

Я втекла із замку, щоб позбутися його! Втекла, щоб не бути тінню жінки, яку він кохає! І опинилася в її кімнаті. Ще й буду спати на її ліжку.

Я знову відчуваю себе цілковитою ідіоткою.

Лілея, на щастя, не помічає мого внутрішнього сум'яття. Вона поринає у щасливі спогади, і її обличчя пом'якшується.

- О, ми тут таке витворяли! - вона сміється. - Сабріна... ти б її полюбила, Амало. Чесно. Вона була не така, як інші! Вони всі думали про бали та нові сукні, а Сабріна вночі, під цією самою ковдрою, читала книги зі стратегії та військової історії. Вона казала, що її доля - це щось більше, ніж бути просто "благородною леді".

Звііііііісно… Звісно, вона була ідеальною. Не просто красивою, але й розумною. Не простою ученицею, а бунтаркою, що читає про стратегію. Кожна деталь, яку я дізнаюся, лише сильніше вбиває цвяхи в мою самооцінку. Я хочу закричати! Хочу попросити Аларіса забрати мене звідси, і висадити на будь-якій голій скелі в Диких Землях.

Де завгодно, аби не тут. Але вже не можу. Я сама це обрала.

- Вона здається... дивовижною, - ледве видавлюю я з себе.

Я лягаю на ліжко тієї ночі. Воно м'яке, як і казала Лілея, але здається мені чужим, ворожим. Воно ніби досі зберігає тепло її тіла, запах її парфумів. Мені здається, що я - самозванка, яка вкрала її місце.  Лежу, дивлячись у стелю, і стискаю під подушкою холодну рукоятку кинджала, який дав мені Тіберій. Це єдине, що здається справжнім. Єдине, що належить мені, а не дісталося у спадок від Сабріни.

Ранок починається з оглушливого, пронизливого дзвону, який ледь не змушує мене схопитися за кинджал. Лілея вже на ногах, її рухи швидкі та звичні.

- Перший дзвін! - бадьоро каже вона. - У нас п'ятнадцять хвилин, щоб одягнутися і бути в трапезній. Ось, мадам Феліці залишила тобі.

На шафі висить сукня. Проста, сіра, з грубої вовни - уніформа. Я одягаю її. Тканина колеться і сковує рухи. Я почуваюся в ній, як ведмідь, на якого натягли овечу шкуру.

Трапезна - це випробування вогнем. Величезна зала, залита ранковим світлом, і десятки... сотні... дівчат, що сидять за довгими столами. Всі в однакових сірих сукнях. Вони схожі на зграю спокійних голубів. І тут з'являюся я.

Щойно я входжу, розмови стихають. Настає тиша. Сотні пар очей впиваються в мене. Вони бачать не таку, як у них, ходу - ходу мисливця, а не леді. Вони бачать моє срібне волосся, заплетене у швидку, недбалу косу, а не в ідеальні зачіски.

А потім хтось помічає мою руку.

Я інстинктивно намагаюся сховати долоню в складках спідниці, але запізно. Чую шепіт. Він починається тихо, як шелест сухого листя, а потім наростає.

- Це вона...

- Дикунка з Диких Земель...

- Подивіться, це правда...

- Мітка. Бронзова мітка!

- Кажуть, це сам лорд Тіберій...

- Навіщо вона тут?

Я почуваюся голою… Це гірше, ніж зневага Ліри. Сотня маленьких уколів з усіх боків! Я сідаю поруч з Лілеєю, втупившись у свою тарілку з кашею. Мої щоки палають.

- Не зважай, - шепоче Лілея, намагаючись мене підбадьорити. - Вони просто заздрять.

Заздрять? Чому? Тому, що мене притягли у замок дракона, як трофей, а потім викинули, як непотріб?

Лілея продовжує свою "допомогу", показуючи мені все навколо.

- Дивись, за тим столом біля вікна... там завжди сиділа Сабріна.

- Он той старий дуб у дворі... Сабріна якось залізла на нього на спір з викладачем фехтування.

- А ось мадам Феліці. Її уроки етикету - це пекло. Сабріна провалила їх двічі, просто щоб її подратувати.

Сабріна. Сабріна. Сабріна.

Ім'я б'є мене по вухах, знову і знову. Вона була тут. Вона була бунтаркою. Вона була розумною. Вона була ідеальною. А я - лише бліда копія, що спить у її ліжку. Я стискаю ложку так сильно, що кісточки пальців біліють. Злість і безсилля піднімаються в мені, гіркі, як отрута, що була в тому кухлі.

Але раптом крізь цей туман відчаю я згадую. Я заплющую очі на мить і бачу обличчя моїх батьків. Їхні добрі, мовчазні очі. Їхні руки, що складаються в слова любові. Я тут не для Тіберія. Я тут не для того, щоб змагатися з Сабріною. Я тут для них.

Розтискаю пальці, піднімаю голову і зустрічаюся поглядом з найближчою дівчиною, що витріщалася на мене. Вона одразу ж відводить очі.

Нехай шепочуться! Нехай порівнюють і ненавидять. Мені байдуже. Вони можуть думати, що я - дикунка. Можуть думати, що я чиясь покинута іграшка.

Але я - Амала зі Скельного народу! І я не здамся. Я вивчу їхні дурні книги. Я вивчу їхні мови. Вигризу з цього місця кожну крихту знань, яка мені потрібна!

І я знайду спосіб зняти прокляття з моєї родини. Навіть якщо для цього мені доведеться спати в ліжку привида.