1.3

- Три години, Роваре, - голос вождя Міраксуса оманливо м'який, наче сухий лист, що шурхотить по землі. - Прояв поваги до мудрого цілителя. Ми чекатимемо біля старого менгіра на перевалі. Не змушуй моїх воїнів повертатися.

Він киває, і його посмішка не торкається холодних, хижих очей. Ашмарт, що стоїть за його плечем, кидає на мене останній погляд - липкий, самовдоволений, сповнений огидної впевненості. У цьому погляді я вже його річ, його власність. Вони безшумно розчиняються у вечірніх сутінках, залишивши за собою ледь вловимий сморід диму, немитої шкіри і гнітючий присмак невідворотної загрози.

Щойно їхні кроки стихають, я зриваюся з місця. Двері ще навіть не зачинені, а мої руки вже літають у повітрі, складаючись у відчайдушні, розпачливі жести, що передають увесь жах, який клекоче в моїй душі.

«Ні! Батьку, ні! Ти ж не думаєш про це? Ти не можеш! - мої пальці малюють у повітрі скелю, потім фігурку, що падає вниз. - Я краще кинуся зі скелі! Я не піду до нього!»

Я вказую на себе, потім двома руками ліплю в повітрі огидну постать Ашмарта, кривлю обличчя від відрази і символічно спльовую на кам'яну підлогу. Мої рухи уривчасті, гарячкові, сповнені паніки. Я готова благати, плакати, кричати, але все, що в мене є - це мова моїх рук, мова нашого тихого світу, яка зараз кричить голосніше за будь-який шторм! Я дивлюся в його обличчя, намагаючись знайти там хоч іскру співчуття, батьківської любові, а не лише непохитну твердість Закону Каменю.

Батько дивиться на мене своїм важким, кам'яним поглядом. Коли я роблю паузу, щоб перевести подих, збираючись з новою силою виплеснути свій протест, він піднімає одну руку, долонею вперед. Єдиний жест.

«Стій».

І в цьому жесті стільки влади, стільки невисловленої ваги, що я мимоволі замовкаю, ніби наштовхнулася на невидиму стіну. Він зачиняє двері, і звук важкого дерев'яного засува лунає в тиші, наче цвях, забитий у кришку труни. Потім він, не кажучи більше нічого, кладе мені руку на плече і м'яко, але невблаганно веде вглиб нашого дому.

Він веде мене до кімнати, де лежить поранений. Моє серце падає ще нижче, в крижану прірву жаху. Навіщо? Він хоче показати мені ціну моєї свободи? Показати того, заради кого він готовий принести мене в жертву? Змусити мене відчути провину? Я йду, ледь переставляючи ноги, і знайомі стіни нашого дому здаються мені стінами в'язниці.

Ми входимо. У кімнаті пахне травами, кров'ю і ще чимось - ледь вловимим ароматом дощу, наче після грози. Мати щойно змінила пов'язку, і зараз стоїть біля вогнища, товчучи в ступці якесь коріння. Вона кидає на нас погляд, повний тривоги й німого питання, але не наважується втрутитися. А я... я вперше бачу його. По-справжньому.

Чоловік напівлежить на купі шкур та подушок, притулившись до стіни. Вогонь від каміна кидає теплі, живі відблиски на його оголений торс.

І я завмираю, забуваючи, як дихати. Я зростала в Диких Землях, бачила мисливців, міцних і загартованих, як гірське коріння. Але ніколи, ніколи я не бачила нічого подібного. Його тіло схоже на не просто тіло чоловіка, а на витвір прадавнього митця, що творив гори та ріки.

Широкі плечі, рельєфні м'язи грудей та живота, що переходять в сильні руки - втілення сили та досконалої гармонії, наче він висічений з живого каменю. Шкіра, навіть у тьмяному світлі, має ледь помітний бронзовий відлив, немов сонце назавжди залишило на ній свій поцілунок. Волосся кольору розплавленої бронзи розсипалося по темних шкурах.

Навіть у своєму знесиленому стані, з міцно стиснутими зубами від болю, він випромінює ауру могутності та благородства, яка заповнює собою весь простір. Він увесь... наче осяйний.

Я мимоволі порівнюю його з Ашмартом - приземкуватим, незграбним, з його важкою щелепою і смердючим подихом. Як можна порівнювати брудний камінь з гірського зсуву із самоцвітом, знайденим у серці скелі?

Куди братися ницому Ашмарту проти самого втілення волі небес, що зараз лежить переді мною? Від однієї думки про дотик Ашмарта мене нудить, а вигляд цього незнайомця викликає дивний трепет, суміш страху та забороненого захоплення.

Рана на його плечі, стараннями матері, виглядає краще. Чорнота отрути відступила, залишивши по собі глибокий, рваний поріз, але про повне зцілення не могло йти й мови. Він у свідомості, і його очі - кольору розплавленого золота - пильно стежать за кожним нашим рухом.

Батько робить крок уперед до дракона. Його руки рухаються повільно й урочисто, з повагою, якої я ніколи раніше в ньому не бачила.

«Могутній Повелителю Неба! - Його жести чіткі й виразні. - Моя дружина врятувала твоє життя, та доводиться просити про зворотну послугу занадто скоро. Врятуй нашу доньку Амалу від Кістяних Людей. Вождь Міраксус просить її за свого сина, та я добре знаю, що її використовуватиме усе їх недолуге плем'я. Амала - чиста діва, і ми не бажаємо такої долі нашій дитині».

Слова батька, які я читаю з його рук, вдаряють мене, як батіг! «Використовуватиме усе плем'я». Отже, це не просто шлюб! Це рабство, приниження! Мій найгірший кошмар виявився лише тінню жахливої правди.

Мене охоплює хвиля нудоти, і я розумію, чому батько вагався. Він обирав не між мною і драконом. Він обирав між двома жахливими долями для мене. Збираюся зробити крок уперед, щоб перекласти дракону слова батька, адже звідки чужинцю знати нашу мову жестів...