Розділ 11

Кілька днів після жорстоких змагань за трон, я майже не відчувала змін.

З'їздила до других батьків на вихідних. Мама Олена заспокоювала пирогами з чорницею. Тато Олег замовив велику банку моєї улюбленої солоної карамелі. Та навіть самі видали пачку пекельно-гострої в'єтнамської локшини. Хоча раніше вимагали не купувати цю гидоту.

Ну що я зроблю, мене заспокоює ця пекельна пожежа в роті. Перемикає як ніби думки і сумний мозок оживає. Тимчасово допомогло. До того ж у них в селищі природа чудова.

Вдома допомагала татові збиратися в дорогу. Він забув би половину без моєї допомоги. Зрозуміло ж, в кого я така розсіяна. Програла Жану ганебно!

Тато мені потім казав, що він взагалі ніколи і нічого не вигравав. Кому що перепало, а мені - спадковість на невезіння в конкурсах. Приречено зітхати залишається.

А потім на світанку наречений з нареченою полетіли за короною вождя. Задоволені і закохані. Тепер їм взагалі не до мене.

- Євусю, не ображайся. Поки не можу вирватися, - подруга обіймає мене в підтримку після скарг на карму програвання навічно.

- Ти ж казала, що у книгарні нова завідувачка добра?

- Так, вона приємна жінка, - Ліка червоніє. - Не хочу її підводити. Бо вже підвела твого брата…

- Микиту, чи що?

- Ну так, йому через мене загрожують неприємності, - очі у подруги починають блищати, ось-ось розплачеться.

- Не хвилюйся, Нік дорослий і крутий. Він з будь-якими неприємностями впорається. Знаєш, чому я програла?

- Єво, припини це повторювати. Тимчасова невдача, у всіх таке буває. Не карма ніяка!

- Гаразд, хай не карма від біологічного батька, - відмахуюсь. - Але я ж не подзвонила Микиті! Він би міг допомогти…

- Чому не подзвонила?

- Він завжди зайнятий двадцятьма справами, - потискаю плечима.

Насправді, вирішила не нахабніти. І так на старшого звалила допомогу кращій подрузі. Тому смикала інших братів. У результаті лише всіх насмішила.

У Ліки не виходить піти зі мною на перше завдання в якості помічниці. Здавалося б, нічого особливого. Прийти в універ Жана, він у десяти хвилинах ходу через сквер. Віддати йому ключі від кабінету. Бачте, треба особисто і терміново.

З яких пір я стаю нерішучою?

За словом у кишеню ніколи не лізу. Боюся темряви в замкнутих приміщеннях, а не нахабних мажорів із підозрілими зв'язками.

Уся справа в Жані... його чорняві колючі очі, гордовита усмішка, вміння легко переграти та змусити бентежитися…

Набираюся хоробрості, йду.

Університет Жана вважається престижним. І на вигляд новіше нашого, з сучасним фойє і прозорою кабінкою посередині для охоронців.

Студенти починають виходити, і я вдивляюся в натовп, чекаючи на одного шкідливого зведеного.

Втім, можна було очі не напружувати. Ще здалеку помітила його голову. Такий високий, що над більшою частиною студентів підноситься. Гордо йде, з двома хлопцями перемовляється.

Чи треба назустріч висуватися? А що як, він взагалі зробить вигляд, ніби не знає мене?

Кусаю губи, поки отримую відповіді.

- Єво, ти могла б на вулиці чекати, - відразу суворо, начальник адже.

- Ото вибачте, босе. Там сильний вітер!

Жан не пройшов повз. Зауваження не приховав. Все, як завжди, стабільно у нас. Неприязнь вона така. З незмінним бажанням стукнути по носу з горбинкою.

До нас підходять хлопці, які спочатку залишилися чекати осторонь. Обидва шатена. Один з них кучерявий середнього зросту. Другий нижче першого, але міцної статури, з масивними рельєфними плечима.

- Познайомь нас хоч?

- От завжди лише до тебе приходять файні дівчата!

Друзі Жана мені й даром не потрібні. Не такими я їх уявляла.

Але вони поки нічого поганого не зробили…

- Добре, без проблем, - насуплюючись, не тішиться проханню зведений. - Це Єва, донька нареченого моєї мами. Ренат і Назар, однокурсники, - показує мені на них.

- Єва, отже,... цікаво-цікаво, - грайливо рухає бровами кучерявий. - Зведений брат тобі дістався не подаруночок, - і регоче з тим другим здорованем.

Хлопці з привітом, але як точно помітили. Навіть нічого тут заперечити.

- Ну все, бувайте. Єво, нам час летіти за сильним вітром до машини, - Жан киває поквапитися за ним.

- Може, ще зустрінемося?

Впевнена, Назар той, що кучерявий, приколюється.

- Авжеж, на нашому весіллі! - даю відмашку у відповідь.

Хлопці здивовано кліпають. А я весело пирхнула і бігом за діловим босом.

- Єво, не звертай уваги, - на вулиці зведений навіть зійшов до турботи.

- І не думала. Вони твої найкращі друзі?

Жан мотає головою.

- Швидше приятелі за навчанням. Є ще двоє друзів, але вони сьогодні прийти не змогли.

- Тобто, прогульники, - дражню я.

- Думай, як хочеш, - повертається до байдужого тону, пересмикнувши плечем. - Сьогодні разом поїдемо в офіс. Далі будемо вже домовлятися, хто за ким раніше приходить.

Ну і ну.

Домовляйся, їдь з ним. Де я терпіння наберуся?!

Ми тільки підходимо до темно-сірого Мерсу, як нас наздоганяє галаслива дівчина. Білявка, вродлива, струнка. У звужених штанах і стильному короткому пальто ніжного лавандового кольору.

- Жане, я тобі дзвонила. Хотіла сказати, що поїду з тобою! Передумала з подругою затримуватися.

У мій бік повний ігнор від білявочки.

- Ніко, ми вже попрощалися. Сьогодні я зайнятий, працюю. 

- От лихо, - закушує нижню пухку губу. - Хоча б додому підкинеш?

Жан перевіряє час на своєму старовинному годиннику. Хитає головою з невдоволенням.

- Гаразд, застрибуй наперед. Єво, ти назад. Тільки швидше, дівчата.

Рушаємо з парковки, і нарешті Ніка цікавиться, озираючись на мене.

- Ти та сама Єва, донька нареченого?

- Угу, та сама, - бурмочу без бажання з нею теревенькати.

- Сподіваюся, не будеш створювати проблеми Жану?

- Сподівайся, а я подумаю.

- Дивись, як огризається!

- Ніко, тихо сиди, - шикає Жан на дівчину.

- Просто хвилююся за тебе, - як з ним, то миленько щебече.