Розділ 7

У салоні мерса Жана чисто. Пахне його терпким ароматом парфуму, який встигла вдихнути на всі груди, коли притискалася міцно в кондитерській.

Ой-й... стерти треба страшні спогади. Так соромно, що щоки знову печуть.

Жан веде машину спокійно, без різких ривків на гальмо і газ. Зі мною не розмовляє, звичайно. Але я сподіваюся, всередині він теж кипить і лається. У повну байдужість щось не віриться.

Одне заспокоює, що йому мама промиває мізки. Молодець, Ірино, не давай синочку розслаблятися!

- Здогадуєшся, що твій батько приготував для нас?

Виглядаю у вікно. Ранній сніг не падає, буревій не зносить з будинків дахи, і взагалі ніяких ознак для кінця світу.

А ні, один є!

Жан зі мною перший заговорив.

- Звісно, я вже в курсі всього. Тобі не скажу.

Хитру посмішку тягну.

- Гаразд, потім розберемося, - і везе далі, тільки пальці міцніше стиснув на кермі.

Угу, ще подивимося, хто розбереться.

Взагалі-то я підключила стратегію. Робити вигляд, ніби все знаєш, коли нічогісінько тобі невідомо. Дзвонила братам, просила дати корисні поради для боротьби з ймовірним новим родичем. Вони реготали, як завжди.

Офіс тата на другому поверсі історичної будівлі в центральній частині міста. Мені подобалося у нього бувати. Поруч парк, театр, фонтани, лавочки. Виходиш і краса.

Сучасні офісні новобудови з нудним скляним або похмуро-сірим фасадом не люблю. В одній з таких корпорація Микити. Відчуваю себе біля таких будівель роботом. Розумію, модно. Але дизайнер в мені обожнює все яскраве, світле, з безліччю цікавих деталей.

Жан огидливо відсахується від запиленої гіпсової статуї перед сходами. Відразу помітно, хто далекий від мистецтва.

Там стоїть Тамара, це ми з татом її так назвали. Дуже схожа на нашу сусідку. Сама статуя за грецькими мотивами середньовічної дами. У неї на шиї табличка висить "Найкращі вікна і двері сюди" з покажчиком. Реклама наших сусідів, які теж орендують на нашому поверсі офіс.

- Привіт, - вітаюся з двома дівчатами, вони студентки факультету туризму і тут підробляють.

Повністю залишити на них фірму тато не міг. Дівчата на півставки і не кожен день можуть прийти.

Є ще бухгалтер Любов Петрівна, але вона зараз тимчасово на дачі та дистанційно веде облік. Вибирається лише в дні здачі звітів.

Студентки старшокурсниці з нами вітаються. З цікавістю задивляються на Жана. Але я знаю, що у них є хлопці. А у темненької Варі навіть наречений.

- Ви якраз вчасно. Заходьте, молодь, - тато визирає з кабінету і махає нам.

У його приймальні, зазвичай, Олена сидить. Ми вже зрозуміли, вона взяла відпустку.

І кабінет Дмитра Івановича навпроти глухо зачинений.

Жан оглядається і щось хмуриться.

Мало йому? Думав потрапити до розкішного офісу?

Особисто мене все влаштовує. Насичені теплі кольори на стінах. Картини з привабливими пейзажами курортів. Перший зал очікування є. Далі коридор, ще відкритий зал зі столами агентів і кабінети керівництва та бухгалтерії.

Ось приймальня зовсім невелика... вікно маленьке. Стільці під старовину зачекалися на фарбування. І через тонкі стіни чути кожен шерех у кабінеті.

Та нехай, не мені тут сидіти!

Цілую тата в щоку. Він тисне руку Жану. Початкове привітання пройдено.

- Тату, тільки не кажи, що задумав ще стати організатором конкурсів після археології, - заходжу перша, вибираючи відразу місце ближче до «трону».

Тут всі крісла різного кольору. Крісло тата-боса червоне. Поруч з його столом зелене і жовте. Трохи далі відставлено синє біля великого вікна.

- Доню, я тільки придумав вас мотивувати. А щодо завданнь, то це Дмитро Іванович підкинув.

- Він тут до чого?

- Лежить у гіпсі на двох кінцівках, нудно йому. От і послухаєте, як цікаво вигадав. Тільки зауважте, - тато переводить погляд з мене на Жана і назад. - Потурань не буде. Бали за виконання будемо ставити втрьох. Я, Дмитро і Олена. Просив Іру до нас приєднатися, але їй було ніяково судити сина і мою дочку. З цієї ж причини я теж не буду одним суддею. Мій голос у меншості, тож вийде чесно.

Отже, Дмитро Іванович і Олена будуть виходити на час виконання завдань на відеозв'язок, і стежити за нами через екран татової плазми в кабінеті.

Починаю згадувати, чи встигла я їх привітати з днем народження? Чим образила? Раптом колись випадково не привіталася?

Начебто нічого страшного не відбувалося. Не рахуючи розлитого соку на сукню Олени і яскраво-неонових стін у кабінеті Дмитра, через які він лікував потім очі. Ну визнаю, я тоді трохи перестаралася.

- Ви хочете нам квест запропонувати? - цікавиться Жан, відкидаючись на спинку синього крісла біля вікна.

- Відпадний квест!

- Тату, ну що ти говориш, - морщуся від сорому.

- Приголомшливий квест. То вже краще?

Ми з Жаном киваємо. Хто відпадний тут, то це мій батько. Без всяких сумнівів.

А хто задумав підступно перемагати, то подивіться туди - так, он на те синє крісло.

- Я готовий. Леоніде Тимофійовичу, ви дуже заінтригували, - ще й підлизується!

- Приємно чути, - тато задоволено киває. - Перше важливе правило: не вимагати змінювати завдання! Єво, ти сама захотіла брати участь. Перше правило порушити не можна.

- Але можна відмовитися, так? - уточнює Жан, глузливо покосившись на мене.

- Звісно, якщо буде складно. Ніхто не змушує.

- Тато, Жане! Досить на мене дивитися! Я не відмовляюся. І ще нічого не порушила!

- Ну наперед, доню. Потім почнеш ображатися, що не попередив.

Хто з нас трьох слабка ланка - так, вона на зеленому кріслі нервово стукає кулачками по сумочці. Мріє жбурнути вазою в чорноокого конкурента.