Глава 3

З-за валунів вийшла жіночка й наче не помітила дракона, звернулася до хлопця:

— Всеволоде, ти шолома забув. Куди ж полювати на дракона і без шолома? Одягни негай-н-но, — побачивши дракона, жіночка протягнула останнє слово. Застигла на місці й вражено дивилася на нього глибокими сірими очима. Зореслав аж випрямився та гордо підняв голову. Нехай милується його красою. Несподівано жіночка поклала руки в боки та насупила брови:

— Це і є величний дракон, за яким все селище полює? Сухоребрий він якийсь і шипи тупуваті. Хвіст, наче мотузок, ніздрі на всю пащу і крила віялом.

Від обурення Зореслав, показавши язика, грізно зашипів. Ніхто не сміє так про нього говорити. От він візьме і… і забризкає її слиною. На жаль, викликати вогонь не вмів. Жінка зневажливо змахнула рукою:

— І язик тоненький роздвоєний. Синку, ти його миттю здолаєш. Стань рівно, вистав меча, — жіночка одягнула хлопцю шолома, смикнула руку Всеволода та випрямила її, цілячись у дракона, — підстрибни й проштрикни його серце. Не бійся, мама поруч, мама допоможе.

Всеволод стояв нерухомо. Дивися на дракона жалісливим поглядом і здавалося хлопець, з якого намагаються зліпити героя, зараз розридається. Гучні голоси та звуки чужих кроків свідчили — мисливці наближаються. Ну, все. Зореслав приречено заплющив очі. Тепер йому точно кінець. Ті ескулапи вб’ють і навіть не задумаються. Дракон втиснувся глибше у печеру і готувався велично померти.  Всеволод вийшов назовні. Зореслав прислухався до голосу незнайомця:

— О, пиріжок ховався у печері. Гей, Пиріжку, ти дракона не бачив?

— Бачив! — душа Зореслава втекла в п’яти. Звісно, щоб позбутися глузувань, хлопець його викаже. Уважно прислухався до слів Всеволода, — він втік у той бік. Якщо поквапитеся, то точно його наздоженете.

Здавалося, отара овець пробігла повз. Шум стих і хлопець зайшов до печери. Одразу натрапив на гнівний погляд матері:

— Сину, ти чого? — жінка плеснула в долоні, — а, правильно. Дракона сам вб’єш і станеш героєм. Навіщо ділити славу з кимось іншим?

— Не хочу його вбивати, — Всеволод похитав головою та зняв шолома, — навіщо? Задля розваги, слави, величі? Задля звання “непереможний”? Мені здається, що це все не варте життя жодної живої істоти. Неважливо це комар чи дракон. Нехай і далі мене зневажають, називають Пиріжком через зайву вагу, але я не бажаю звеличуватися за рахунок інших. Здобуду собі славу іншим способом. Без непотрібних вбивств. Подивись на цього дракона, загрозу людства. Він тремтить. Може він і величніший за мене, непереможний, має купу м’язів, гострі пазурі, крила, але він так само не бажає заподіяти шкоду. Ходімо додому. Мене вже побачили на цьому полюванні, я свій обов’язок виконав.

Всеволод розвернувся та вийшов з печери. Жінка витерла сльози, що потекли обличчям:

— Насправді мій син величний. Найвеличніший серед усіх. Шкода, що вони цього не бачать.

Жінка пішла, а Зореслав ще довго думав над її словами. Можливо величність потрібно визначати кількістю сили, а добрими справами. Хто б міг подумати, що за зовнішністю огрядного парубка та маминого синочка, ховається велична людина? А личина вродливої дівчини з вогняним волоссям приховує стару відьму?

 Сонце зайшло за обрій. Під покровом сутінків Зореслав відчув знайомий біль. Тіло пронизувало невидимими голками, а очі накрила пелена з туману. Мить і він перетворився на людину. Вражено дивився на руки, ноги й радів, що позбувся незграбного хвоста. У долоні залишилася сіра лусочка, як пам’ять про дракона, який так і не став непереможним.

Зореслав вийшов з печери й попрямував на пагорб, де зібралися жителі селища. Цього року знову не вдалося вполювати дракона і нікому не дістанеться звання “непереможного”. Хлопець вважав таке неправильним. Поглядом відшукав знайому постать та наблизився до Всеволода. Він посміхався і зовсім не переймався тим, що не отримав нагороду. Зореслав простягнув йому лусочку:

— Здається, це ти загубив, — Всеволод невпевнено взяв лусочку до рук. Зореслав розвернувся та гучно заявив, — цього року сталося неможливе! Одному з мисливців вдалося вполювати дракона. Один змах мечем відділяв злісного ящера від смерті. Проте, мисливець виявив милосердя. Замість того, щоб забрати життя, він забрав його лусочку. Хіба це не велич? Відпустити переможеного й проявити благородство.

Натовп пробрався гомоном. Зореслав помітив руду відьму. Вона посміхнулася та схвально кивнула. Проте староста селища не поспішав оголошувати переможця. Він підозріло насупив брови:

- А де доказ, що саме так і було? Можливо він знайшов цю лусочку. Згідно древніх легенд, щоб стати непереможним та отримати силу дракона, потрібно у свято величі доторкнутися до святині. Нехай підійде до священного каменю.

Всеволод виконав наказ та несміливо поставив лусочку на камінь, доторкнувшись до нього пальцями. Боязко відступив, наче щойно обпікся. Кілька секунд нічого не відбувалося. Зореслав втратив віру у диво. Тепер його називатимуть брехуном.

Раптом, камінь засяяв. Кольоровими проміннями огорнув лусочку. Вона піднялася в повітря, закружляла та полетіла до Всеволода. Одним різким рухом вдарила його у груди, прокралася крізь одяг та проникла під шкіру. Староста вражено плеснув у долоні:

— Неймовірно! Тепер Всеволоду належить сила дракона. Він точно став непереможним.

Свято супроводжувалося піснями, танцями та щедрим бенкетом. Цього року вперше визнали переможця. Ним виявився Всеволод, який і не шукав величі, не намагався стати непереможним, а просто намагався чинити правильно.

Дорогі читачі! Буду рада, якщо подаруєте сердечко цій історії та підпишетеся на мою сторінку! Сподіваюся зустрітися з вами на сторінках інших моїх книг.

З любов'ю - Кристина Асецька!