РОЗДІЛ 10. КАРДІОГРАМА КРИЗИ: ВІД АНДЕГРАУНДУ ДО ТОЧКИ НЕПОВЕРНЕННЯ

Після того, як я захлопнув двері чергового «душного» офісу, моє життя різко змінило географію та вайб. Я переїхав у район метро Олімпійська. Це місце мало стати моєю фортецею, але натомість перетворилося на справжній андеграундний хаб. Спочатку ми ділили цей простір утрьох: я, мій брат Славік та його дівчина. Згодом вона з’їхала, і квартира наповнилася новими сенсами — до нас підселилися друзі Славіка з гуртожитку, Ваня та Льоша.

Наше життя там нагадувало безкінечний творчий джем. Ми вмикали біти на повну гучність, і стіни старої квартири починали пульсувати в ритмі наших фрістайлів. Я, Славік і Льоша виплескували в мікрофон усе, що накопичилося всередині. Ваня ж був нашим «центром управління польотами». Він вчився на кіноведа, і його спосіб сприйняття світу ми називали одним словом — «Космос». Ваня часто просто слухав, але його оцінки наших текстів та кліпів були настільки глибокими й об’єктивними, що він навіть помічав глибокі сенси про які ми навіть не здогадувались. Це був час ілюзорної свободи, де музика здавалася єдиним реальним об’єктом у світі, що розпадався.

Саме в цей період Славік знайшов реперську групу, де організовували батли. Ми кинули виклик іншій команді: я, Славік і Льоша проти трьох опонентів. Я й досі з ностальгією згадую, як легко тоді народжувалися рядки. Це був мій перший досвід написання текстів з агресивним, висміюючим посилом. Ми готували справжню інформаційну бомбу, і я відчував драйв від того, наскільки гострим може бути моє слово. Кожен вечір ми «точили» рими, готуючись до словесного поєдинку. Але я ще не знав, що цей творчий підйом був лише передсмертною агонією моєї нервової системи.

Паралельно з творчим андеграундом я вийшов на роботу бариста на Центральному вокзалі. Війна перетворила вокзал на гігантську артерію людського болю. Я вперше працював «обличчям до обличчя» з таким масивом людських доль. Вечорами атмосфера на вокзалі ставала настільки напруженою, що її можна було різати ножем. Я не просто готував каву — я став для цих людей «барменом без алкоголю». Комусь розповідав жарт, з кимось говорив про особисте, намагаючись бодай на хвилину відволікти їх від насущних проблем.

Саме там я вперше наважився винести свою музику на суд сторонніх. Один з організаторів концертів, який працював на вокзалі, почув про моє захоплення. Я скинув йому тексти своїх п'яти нових українських пісень у Telegram. Невдовзі він запропонував мені виступити в залі очікування. Це не була сцена з тисячами глядачів, але для мене це був головний концерт життя. Я виконав «Все буде Україна» під гітару. Після цього працівники вокзалу, поліцейські та військові ще довго приходили до мене в кав’ярню просто поспілкуватися. Але згодом точку перенесли, продажі впали, і мене звільнили. Я знову залишився без «свого» місця.

Наступною зупинкою став ресторан «Песто Кафе». Колектив був маленький — шеф-кухар, молодший за мене на два роки, директорка, троє кухарів та аніматорша. Перший місяць я був повністю сконцентрований на вивченні італійського меню: пасти, лазаньї, закусок. Я намагався знайти той самий ритм «швидких рухів», як у Броварах. Найбільше я любив робити піцу. Я розтягував тісто трьома способами, підкидав його вгору — це була моя стихія.

Шеф бачив моє захоплення. Одного разу він запитав, чи зможу я намалювати музичний ключ соусом на тарілці. З другої спроби в мене вийшло ідеально, і шеф гордо відніс на цій тарілці лазанью гостям. Я настільки полюбив цю роботу, що брав по 5–6 змін поспіль, працюючи в шаленому темпі. Я вже бачив себе сушефом і навіть проводив майстер-класи для дітей замість травмованого шефа. Але перевтома накопичувалася непомітно.

Кульмінація сталася раптово. На зміні мені забракло повітря, я майже втратив свідомість. Тієї ночі голова боліла так, ніби вона збиралася вибухнути. На ранок я прийшов на роботу «не з тієї ноги». Коли директорка звернулася до мене з черговим проханням, я взірвався. Я висловив їй усе, що мене обтяжувало, і звільнився прямо там, на місці.

Цей зрив став фатальним: через цей стан я не зміг вийти на реп-батл, до якого ми так готувалися. Три дні я приходив до тями під дією антидепресантів. Коли туман розвіявся, я зрозумів: назад дороги немає. Міст спалено, батл програно, а я знову в точці нуль.

 ПСИХОЛОГО-ФІЛОСОФСЬКИЙ РОЗДУМ

Аналізуючи цей період, я розумію, що мій нервовий зрив не був випадковістю — це був закономірний фінал спроби побудувати ідентичність на випаленій землі.

1. Пастка «Суспільства досягнення»

Моя одержимість роботою в «Песто Кафе» — це класична ілюстрація того, що філософ Бюн-Чхоль Ган називає «суспільством досягнення». Я став суб’єктом, який експлуатує сам себе. Як писав Ган: «Людина сьогодні — це одночасно і кат, і жертва». Я прагнув професійної досконалості на кухні, але замість самореалізації отримав вигорання, бо ігнорував межі власного тіла.

2. Тінь та невідбутий батл

Мій агресивний реп-текст був спробою вивільнити те, що Карл Юнг називав «Тінню». Весь мій гнів і невпевненість я намагався сублімувати в батл. Проте Юнг попереджав: «Поки ви не зробите несвідоме свідомим, воно буде керувати вашим життям». Мій мозок заблокував вихід на батл, бо внутрішня напруга вирвалася назовні не в мікрофон, а через крик на директорку. Це був спосіб моєї психіки врятувати мене від повного розпаду.

3. Діалог на вокзалі: «Я і Ти»

Робота на вокзалі стала моєю практикою екзистенційної терапії. Філософ Мартін Бубер писав про зустріч «Я-Ти». Кожна моя розмова з втомленим пасажиром чи військовим була спробою подолати самотність через щирість. Як зазначав Бубер: «Усе справжнє життя — це зустріч». Мій виступ був вищим проявом цієї зустрічі.

4. Межі мови — межі світу

Мій перехід на чисту українську — це фундаментальна перебудова реальності. Людвіг Вітгенштайн стверджував: «Межі моєї мови означають межі мого світу». Вилучаючи суржик, я фактично руйнував старий світ. Це був болючий процес «перезавантаження» мозку прямо під час війни.