РОЗДІЛ 9. РИТМ ПЕЧІ, ОФІСНИЙ ДРАЙВ ТА КРАХ МІРАЖІВ

Хоч мої офіційні повноваження вожатого в таборі закінчилися після того прикрого інциденту, я все ще залишався жити на другому поверсі того будинку в Броварах. Тепер я був там не сам — до мене приєднався Славік. Проте порожнеча в кишенях і внутрішня потреба бути господарем власного життя не давали мені просто сидіти й чекати на диво. Відчуття невпевненості, коли ти не можеш себе забезпечити, тиснуло сильніше, ніж будь-яка втома.

Я влаштувався піцейолом у Броварах. Це був мій перший справжній досвід «кухонного виживання». Уяви: шалена спека від печі, нескінченний потік чеків і замовлення, що сипляться одне за одним. Моїм наставником став хлопець, який працював наче в трансі — він випікав ідеальну піцу за п’ять хвилин, роблячи це легко, ніби граючись. Він навчив мене головному: прибрати зайве. Кожен рух мав бути точним, кожна секунда — виправданою.

Саме там, під жар печі, я «підсів» на музику Макса Коржа. Його треки крутилися на фоні постійно. Було в цій музиці щось таке, що синхронізувало мій шалений темп роботи з реальністю. Коли починався біт, працювати ставало легше, рухи ставали автоматичними, а втома відступала. Корж став для мене ідолом — не просто виконавцем, а орієнтиром. Я розкачував тісто і уявляв себе на сцені перед тисячами людей. Це була моя особиста «школа ритму», де я вчився робити будь-яку справу швидко, чітко й без зайвих рухів.

Місяць пролетів як одна зміна. Сезон табору закінчувався, оренда будинку добігала кінця, і мені знову треба було кудись іти. Доля вчасно підкинула варіант: зателефонував мій друг Діма. Він орендував однокімнатну квартиру на Троєщині, звідки якраз з’їхала його дівчина. Умова була простою: я вношу свою частку за житло і ми ділимо цей простір навпіл. Гроші після зміни піцейолом у мене були, тому я без вагань зібрав рюкзак і переїхав на «район».

Це була класична хрущовка — маленька кухня, ванна, де ледь можна розвернутися, і одна кімната, в якій ми втиснули ліжко та диван. Але головним «бонусом» були таргани. Їх було безліч. Вони були справжніми господарями цієї квартири. Ми труїли їх, виселяли, воювали з ними, але вони щоразу поверталися, наче нагадуючи нам про тимчасовість нашого перебування.

Попри це, квартира якимось дивом стала центром тяжіння. На цих лічених квадратних метрах ми влаштовували вечірки, до нас постійно заходили компанії, рікою лився алкоголь і велися нескінченні розмови. Діма майже щомісяця приводив нову дівчину, і в такі вечори я ставав «шляхетним бродягою» — йшов гуляти троєщинськими дворами, щоб не заважати його особистому життю.

У цей час я шукав себе в консалтингу та продажах. Я змінював офіси кожні два-три місяці. «Душність» корпоративної атмосфери тиснула на мене більше, ніж могла компенсувати зарплата. Коли офісне життя мені остаточно набридло, я знову спробував повернутися на кухню — пішов кухарем гарячого процесу в «Песто Кафе». Але тут втрутилася історія: почався карантин через COVID-19. Два тижні стажування — і все, «общепіт» зачинився, а нас звільнили.

Здавалося, я знову в тупику. Я знову подався в консалтинг, але цього разу мені пощастило знайти «те саме» місце. Перше, що мене вразило — в офісі грала гучна музика. Це був драйв, який нагадував мені зміну на піці. Робота була неважкою, колектив — молодим, а структура — зрозумілою. Я спочатку навіть боявся повірити, що це надовго.

Але я не просто залишився — я почав «рвати» результати. Вже через місяць я став лідером серед колег. Спілкування з клієнтами давалося мені природно, я відчував кожного з них. Коли мені пропонували підвищення, я відмовився. Мені було настільки комфортно на моїй позиції, що я боявся зруйнувати цю гармонію зміною статусу.

Одного дня мене попросили навчити новенького хлопця Олега та його подругу. Ми зійшлися миттєво. Вже за тиждень ми були нерозлийвода: гуляли після роботи, проводили вихідні разом. Вони навіть приходили в мою тарганячу хрущовку. Там я дізнався, що Олег — репер. Я розповів про свою нову пісню «Міражі», і він буквально за вечір написав до неї реп-куплет.

Ми репетирували в квартирі серед тарганів і порожніх пляшок, і з кожним разом виходило все крутіше. Кульмінацією став наш виступ на офісному корпоративі. Коли ми виконали «Міражі» разом із Олегом, колеги були в захваті. У той вечір я засинав із думкою, що слава вже десь поруч, що ця пісня — мій квиток на велику сцену.

Але 24 лютого 2022 року всі «Міражі» розвіялися. Почалася велика війна. Метушня перших днів, гуркіт вибухів та загальна паніка змивали все те, що здавалося важливим ще вчора. У цій хаотичній круговерті наші шляхи з Олегом розійшлися. Те спільне творче майбутнє, яке ми малювали в задимлених офісних курилках, перестало існувати.
Разом із Олегом у минуле пішла і сама пісня. Попри її успіх на корпоративах та схвальні відгуки друзів, я прийняв болюче, але невідворотне рішення: я зречуся її. «Міражі» були написані російською мовою, і в новій реальності ці слова почали пекти мені горло. Я не міг більше співати мовою тих, хто в цей самий момент нищив мій світ. Увесь успіх цієї композиції став для мене попелом.

Я вирішив перейти на українську — повністю, безкомпромісно. І це не було лише про музику. Я почав вчитися говорити рідною мовою в побуті, намагаючись викорінити суржик, який роками в’їдався в мою мову. Я хотів, щоб моя мова була чистою, наче вимитою після грози. Це був виклик самому собі: перевчити власний мозок, змінити внутрішній словник, знайти нову інтонацію для своїх почуттів.

В офісі, де я пропрацював після початку війни ще два місяці, ситуація стала нестерпною. Нам доводилося спілкуватися з клієнтами з Росії. Кожен такий діалог був для мене тортурами. Мій патріотизм, який раніше був тихим фоном, тепер вибухнув яскравим полум’ям. На запитання керівництва «чому я йду?», я відповів: «Ви за квартиру мені платити не будете». Але насправді я йшов від брехні самому собі. Я захлопнув двері офісу, звільнився в нікуди, залишивши в минулому тарганину хрущовку, російськомовний реп та офісну драйвову «душність». Я виходив у невідомість, але вперше — з чистою совістю та власною мовою.