ХІІ

За кілька днів я почувалася бездоганно. Мій одяг почистили й видали нові чоботи. Увесь цей час Нія разом із Лексою вирішили змінити політичні устої кланів. Я бачила їх.... на галявині за великим круглим столом.... Кларк почала часто проводити час із Белламі, а хлопець останнім часом ніби розквітнув.... Білява приходила до мене відвідувати, кілька разів дякувала за порятунок її «хлопця»... дивно.... хіба вона не з Лексою....?

Командувачка, як і належить, надягши на себе бездоганну маску холоду й відчуження, слідувала своєму вищому покликанню об'єднувати, творити, формувати....

Я була вдячна Богові, що Командувачка не отримала кулю в живіт.... отже, я дійсно все змінила.... не знаю, яким чином, але вийшло....

А тепер, сидячи у своєму маленькому наметі наодинці, я дивилася на його купол і думала.... як мені потрапити додому? Можливо, потрібно подумати про щось приємне? Чи допити ту пляшку вина, яку мені подарувала Нія? До речі, найкраще вино з її льоху.

Я не знала, що буде завтра, але неодмінно я повернуся додому.... впевнена... просто не хочу зараз перебувати ось тут... занадто багато незрозумілого... багато болю.... і кохання....

Тут я стала спадщиною Каівхакори... визволительки й провісниці... але мене не утримуватимуть наполегливо... і вчора я оголосила, що йду...

— Можна? — шепнув хтось, входячи в намет. Я струснула головою, розсіюючи думки, що нахлинули...

— Так! — відповіла, помічаючи, як до мене підходить вона.... серце застигло....

— Аділь... коли ти йдеш...?

— Зараз! — і в кожну мою літеру вплетена молитва....

Її дихання так близько з моїм... вона присіла поруч, а очі її вивчають підлогу під ногами.... тиша... в'їдлива тиша.... присягаюся, я рада, що зараз вона не бачить моїх тремтячих плечей і стиснутих у кулак пальців...

— Аділь....! — знову цей шепіт....

— Лексо, вибач, що так вийшло.... просто за багаторазові смерті твоїх одноплемінників, за все, що я тобі наговорила.... тоді...

— Ти врятувала мене! — Лекса перевела погляд на моє обличчя. Її зіниці пульсували... — Ти врятувала мене, Аділь.... уберегла від фатальної помилки, там.. біля гори Везер... мені запропонували угоду.... я відмовилася, згадавши про тебе... твої слова.... Крижане королівство, відчувши, що ми переважаємо й готові укласти союз із небесними, напало на Поліс... ми не очікували...

— Я знаю....

— Нія випередила мене, пославши Роана, щоб убити тебе... але він завагався....

— Чому?

— Він сказав мені пізніше, що побачив на твоїй руці шрам.... спочатку він сумнівався, але потім....

— усе добре... я розумію...

— Аділь....

— Так?

— Пробач мені!

— За що?

— Я не повірила тобі спочатку....

— Усе добре! Ти правильно вчинила!

Лекса так безтурботно дивиться на мене.... моя душа метається по кутках, і в мене не виходить її зупинити.... і зараз... сталося щось дивне...

Командувачка нахилилася, притиснувшись губами до моєї щоки легким дотиком – і цей легкий дотик послав трепет крізь усі нерви..... трепет, що змусив тремтіти все моє тіло.

— Якщо ти хочеш мене зупинити, скажи зараз! — прошепотіла вона. Коли я знову промовчала, вона торкнулася своїми губами западинки біля моєї скроні.... потім провела лінію по моєму підборіддю.....

— Чи зараз.....? — шепоче, і її губи перебували в небезпечній близькості від моїх губ.

«Чи…». Але я притягнула її до себе, і закінчення слів Лекси загубилося десь у куточках її губ..... Вона цілувала ніжно, обережно, але не м'якості вона хотіла, не зараз, не після всього, і вона, стиснувши мій кітель у кулаках, сильніше потягнула мене до себе.....

Я тихо застогнала, низьким гортанним звуком, а потім обхопила її руками, притиснувши до себе, і сплетеними тілами ми перекотилися на підлогу, де лежало овече хутро, не перериваючи поцілунку....

— Лексо! — десь потонуло між губами....

Ми знову й знову цілуємося. Від наступного поцілунку розверзаються небеса..... Дихання вмирає, потім відновлюється...... І я бачу, що всі попередні в житті поцілунки, які в мене були, – це просто непорозуміння.....

— Стій! — кажу, і сама себе зараз убила б за таку заборону... — Стій... а як же.... Кларк?

Я не можу впорядкувати дихання, Лекса занадто міцно мене тримає.... притискає....

— Вона моя близька людина.....! — видихає, її очі темніші за ліс уночі.... — Але мої думки спрямовані на тебе....

Поки я намагалася обдумати ці сказані слова, дівчина перекотилася на мене, і відчувати вагу її тіла на собі неймовірно.....

Я відчуваю її – усю її – притиснуту до мене й вдихаю запах маттіол, шампуню й унікального аромату… її самої.....

Найчудовіший аромат, який я тільки можу уявити.... я хочу дихати ним, лизнути його, з'їсти, випити… її губи на смак, точно мед.... її дотики такі бажані..... її руки всюди, і неважливо, що вона практично осідлала мене, я хочу її ближче, ближче, ближче…

Я служила в 17-й Великопольській механізованій бригаді імені генерала броні Юзефа Довбор-Мусницького (Мендзижеч).... мені майже 27 років.... і мій кітель кольору «дубок» тепер як трофей висить на стіні великого просторого музею імені Нії-Королеви Крижаного народу.....

Зараз мала б звання — капітан, і плюс ще одна зірка на погонах....

Але піді мною надривно поспішає чорний, ніби ніч, кінь, а поруч хитро усміхається Кларк, намагаючись перетягнути на себе жереб.... ми полюємо на дикого вовка, який останнім часом їв овець із великого багатисячного стада кланів....

— Ось на вістрі цього списа буде його голова! — кричить вона, потрясаючи зброєю... але я не відстаю....

За дві години до цього Лекса просила мене не втручатися в полювання, адже вона направила вбити шакала трьох своїх найкращих лучників...

— Моя кохана...! — шепочу, — Я хоч і проведена в чин твого маршала, але прошу, не позбавляй мене можливості щодня тренувати своє тіло....!