ХІ

— Арена ожила. Передо мною танцюють страх і ризик, але я не дозволяю собі рухатися з ними синхронно....

Мій кинджал п'ять хвилин тому перерізав одному з азгедівців горло, і той, прикриваючи власними пальцями глибоку рану, стоїть на колінах, ніби просить у Бога прощення... ще мить — і його зіниці зникли під надбрівними дугами....

Але двоє лютих атлетів рвано кидалися на мене, намагаючись своїми списами й мечами зачепити крихку плоть своєї жертви....

У перервах між акробатичними рухами й ухиленнями від рапіри я ловила своїм поглядом очі Лекси, які весь час були спрямовані на мене.... її зіниці малювали кожен мій ритм, мій рух... і коли я впала на пісок, і, здавалося, більше не піднімуся, вона сіпнулася... а на її губах застиг крик.... я відчувала це.... я бачила...

Кларк, скриплячи зубами, дивилася на Нію, і, присягаюся, подумки душила ту двома руками.... це Кларк. Неперевершена Ванхеда....

Воїни Крижаного народу створили навколо «героїнь» живе кільце, щоб ті не робили зайвих дій....

Я знала.... досвідчений боєць у критичній ситуації діє на рефлексах, дивиться боковим зором, що реагує на рух, а не на об'єкти. А почати під час бійки думати, як краще вдарити, і зовсім означає неминуче програти бій..... і я не думала..... просто діяла....

Я метнулася праворуч і проскочила б, якби не величезний твердий кулак, що врізав мені ліворуч..... Сива стерва носила на пальці перстень, і камінь порвав мені шкіру за вухом..... я відчула різкий біль, і по шиї потік теплий струмок. Повернувшись, я штовхнула його обома руками. Він із обуреним воланням упав на засіяний краплями моєї крові пісок. А наступної миті щось ударило мене по потилиці. Очі залило помаранчеве світло.....

Розмахуючи руками, я почала повертатися у зворотний бік, і в поле мого зору знову потрапив другий громила. Спис із набалдашником, яким він огрів мене, ще не встиг опуститися..... мене розривало на частини. Мені все важче протистояти.

— Зараз ви приголомшені вашим невіглаством і не усвідомлюєте того, що даремно втрачаєте час!! — заводила я, прикриваючи ранку долонею. Нелюди приготувалися до чергової атаки. Синхронно діючи, у них непогано виходить.....

Я вирішила діяти....

Один із противників швидко опиняється на шляху потужного удару з розвороту, його череп тріщить..... Він починає падати, поки моя друга нога не обрушується на його ребра... Вперед — назад. Права нога, ліва нога. Кожен удар піднімає його, змушуючи триматися на ногах. Я обхоплюю голову противника й завдаю лютих ударів коліном по його ребрах..... коли ребра ламаються, противник відчуває хвилю болю в грудях.... він важко дихає..... його ноги стають ватними..... його хитає з боку в бік, а я завдаю аперкот, який відкидає противника на два метри вперед. Другий громила намагається підскочити до мене, але я резко роблю випади з кинджалом, не підпускаючи ближче.... удар..... удар з розвороту.... хук.... противник знову намагається встати.... хук.... джеб.... потім б'ю противника в черевні м'язи з такою силою, що той пролітає, знявши піднятий пил у повітря, і падає на пісок.... його тіло приземляється з вогким стуком... один готовий.

Краєм ока дивлюся на Лексу — куточки її губ припідняті, Нія в сказі... Кларк сама собі на умі....

Я мовчки випросталася на повний зріст, струсила з камуфляжного кітеля прилиплий пісок і ступила до свого противника.... той задкував.... у його очах.... здивування...?

— Стій!! — наказав владний голос жінки, і всі ми подивилися на неї.... — Ти виграла цей бій.... і цю війну!!

Вона видихнула....

...— Азгеда прийме перемир'я.... ми відкличемо своє військо.... села відбудуємо...

— А як же сім'ї? Цілі сім'ї загинули!!!

— Аділь, це війна.... ми не думали, що через стільки років знову прийде спадкоємиця Каівхакори.... ми не чекали....

І знову цей біль... скроні стискає, а в роті присмак розплавленої сталі.... плечі пружинять колючим болем... біль.... біль.... ноги зводить, а свідомість перебуває поза тілом....

— Kia tau te rangimarie ki a matou (1)....! — кажу й падаю вниз.....

— Аділь... Аділь....

Легкий, туманний голос пестить мій слух, запалюючи в пам'яті дитячі роки, коли я була так безтурботно щаслива.... і тіло моє плаває в рідині справжньої насолоди... ніби в утробі матері.... безропітно.... так ніжно... так прекрасно....

— Аділь....

Я не хочу переривати мить цієї неймовірної блаженності.... мій світ — ця мить, і я тону в ній... назавжди... мені так хочеться тут залишитися....

— Аділь...!

— Так! — відповідаю я в порожнечу, і відчуваю свої пересохлі губи, відчуваю ворушіння власного язика... руки натягнуті на кістяк, що ниє від болю, а ноги, наче милиці — безчуттєві й нерухомі....

— Аділь.... ти розмовляла мовою маорі.... ти дійсно справжня...!

Хтось біля мого вуха несе цю маячню, і я повинна визначити, хто це.... маттіоли... безумовно ніжні бузкові квіти....

— Ти пахнеш! — перше, що я виразно без запинок вимовляю, усе ще не зумівши розліпити очі.

Мені не відповіли, я лише відчула легкий дотик чиїхось пальців до своєї щоки...

— Аділь...! — трохи тихіше вимовили, і я посміхаюся... відчуваю, як мій рот вигинається... як губи розтягуються... і очі, нарешті, уловлюють денне світло....

Лекса.... вона з такою ніжністю дивиться на мене.... серце втратило ритм... так близько, занадто близько.... швидше за все, сидить на колінах біля мого ложа в хутрі дикого вовка, погладжуючи моє обличчя своїми пальчиками.... Господи, я зараз задихнуся!! Командувачка... піклується про мене! Лекса... моя Лекса....

— Де я...! — вимовляю, але тільки для того, щоб нескінченно слухати її чарівний голос...

— Усе ще в королівстві Крижаного народу! Поліс відбудовується, Кларк збирає коаліцію на переговори... мені потрібно скоро йти...

— Так, так, вибач... я... Лексо, скільки я тут....

— Майже три дні!