ІX

Поліс перебував у східній частині Північної Америки. Казкова, велична територія Трікру. І тепер це напівзруйнований і спалений ареал, де самотня висока вежа Лекси більше схожа на пустельний вертикальний хребет давно померлого динозавра. Коли Нія встигла? Таке враження, що минуло не кілька днів, а цілий місяць..... дивно......

Я не знаю, що зараз відбувалося в Полісі. Ми оминули його, прокладаючи шлях через невідомі мені степи. Мій кінь устав, а Белламі, здається, досі з побоюванням косив погляд, підганяючи свого чалого по боках.

Минула рівно доба відтоді, як ми з ним вирушили в дорогу. Втома давалася взнаки, і надзвичайно нестерпною ставала спека під відкритим небом.

Я почала згадувати. Азгеда до нападу на Поліс воювала з Деревним кланом. Зі смертю Кості він упав, так само як зараз Поліс. Після об'єднання кланів у Ванкру Ледяний народ став їхньою частиною.

Одного разу Нія сказала своєму єдинокровному синові.... «Я роблю все для Азгеди. Що добре для Азгеди, добре й для тебе. Якщо не хочеш битися за матір чи свою Королеву, силуйся за свій клан. Мені потрібна її голова».... і Роан програв.... але кожна літера, що лунала колись з екрана мого телевізора, наелектризовувала в той момент повітря настільки, що мені ставало зле й я не могла дихати.... уже тоді я припускала, що Лекса могла померти від руки принца Льодяного народу, але.... доля визначила інакше.... а тепер! Коли все відбувається, ніби граєш у «російську рулетку».... божевілля.... пригнічувальне й незрозуміле.....

Думки металися загнаним ягням.... Кларк не паломничала, а Роан шукав мене.... він сказав, що Лекса є «замовником», але Командувачка в цей момент була вже в полоні.... як таке можливо? Щось тут не сходиться.... Невже Нія якимось чином дізналася про мене? Моя голова зараз розлетиться на тисячі шматків плавленого сиру.....

Скайкру, найімовірніше, не отримають свою «мітку», і тринадцятого клану досі не існує.... «Небесні» й «Земні» не об'єднані...?

Картинки природи так швидко змінювали одна одну, невловимі пейзажі лише миготіли в моїй пам'яті, не залишаючи там і сліду....

Ми досягли великого замку вестготського напрямку досить швидко.... поруч верф.... і кілька кораблів біля причалу. Невідома водойма поруч заповнена водоплавними суднами, і як результат — непоганий флот! Вона має свій флот!!

Багато воїнів вешталися біля прибережного форту, де вбиті в стіну громіздкі гармати гартували мені мозок і гучно стверджували про той факт, що Азгеда непогано розвинена в економічному плані....

Замок охороняв цілий взвод. По периметру ходило кілька якихось алебардників у великих тулубах. Дивний одяг.

— Аділь, ми на місці!! — прошипів Белламі, злазячи з коня. Ми надійно сховалися в навколишньому яру, не привертаючи до себе зайвої уваги.

— Що за особняк?! — запитую, присвистуючи від здивування.

— Це обитель Нії — королеви Ледяного народу! Звідси вона й править своїм триклятим кланом!

— Вона хороший стратег!

— Безсумнівно!

І тут Белламі знову покосився, мабуть, усомнившись у моїй вірності та щирості щодо доброзичливості.

— Перестань! Просто я думаю, як нам пробратися всередину холу!!

— Це виключено! — заявив хлопець, пожовуючи вирвану ним травинку.

— Чому? Солдати «вартують» он ту ділянку за певним часом, через кожні три хвилини! Помітив?!

— Ні!

— Ти добре володієш мечем?

— Звісно, ні! Я схожий на лицаря при дворі короля Артура?!

Я демонстративно окинула його поглядом, а потім, хмикнувши, сказала...

— Ти схожий на людину, яка через тридцять п'ять секунд підбіжить зі мною он до тих дерев'яних дверей... і так..... давай!!!!

Я схопила спанілого хлопця за плече, тягнучи його за собою в швидкому темпі. Ми, мов два зайці, проскочили за спинами двох азгедівців і зникли з очей у той момент, коли один із них запитав... «Що це було...?»

Ми з деяким гуркотом ввалилися в абсолютно темне приміщення без жодної щілини чи віконця. Мабуть, якась комірчина. Я перечепилася об залізний важкий предмет і, падаючи, прихопила із собою Белламі. Той застогнав від удару, але мені пощастило — я розпласталася на його м'якому тілі. Кромішна темрява видавлювала мізки з їхнього звичного місця «проживання».

— Злізла з мене, Господи! — рикнув він, стогнучи й лаючись.

— До Бога мені далеко, але дякую за комплімент!!

— Тобі подобається мене дратувати?!

— Ні! Мені подобається визволяти Командувачку з неприємностей!! Годі лежати!! Давай шукати звідси вихід!!!

Я вскрикнула від радісного здивування, коли перед моїми очима випливла загратована вертикальна стіна, з-під подолу якої дрібною стрічкою струмувало слабке денне світло. Пошаркавши рукою по поверхні бетонної перепереди, Белламі злегка натиснув плечем, і стіна зсунулася з місця..... цікава конструкція.

Ми опинилися в просторій кімнаті. Досить багатій і неймовірно світлій. Очі погано адаптувалися до великої кількості сонця.

В інтер'єрі відчувається подих старовини, григоріанської Англії чи що.....? Добре ж королева влаштувалася!! Праворуч від нашого місця розташування тяглися три вітальні, які, мабуть, слугували для світських прийомів гостей. В одній із віталень я побачила вишуканий антикварний годинник 1735 року. Таким самим годинником можна помилуватися в Британському музеї!!!!

Через оригінальні вікна та віконниці проникає м'яке природне світло. Друга вітальня може похвалитися м'якою колірною гамою, дубовою підлогою та мармуровим каміном. Третя кімната — музична вітальня з роялем 1884 року, тут розташована також бібліотека! Я просто безропітно проходжувалася в порожніх від будь-якого іншого людського ока кімнатах, поки Белламі цикав і смикав мене, щоб я поводилася тихо й не забувала, де перебуваю.

— Можу закластися, що ця шкуродерка має чудовий винний льох!!

Я облизнула свої трохи пересохлі губи, при цьому мрійливо додаючи....

— Коли покінчимо з усім цим, я повинна залишитися в тому льоху щонайменше на два дні!!