VІІІ

Я попросила Октавію скакати до довколишніх поселень коаліції, щоб повідомити про напад Азгеди на штаб Командувачки. Вона залишила мені свій кинджал, щоб у разі щільної атаки я могла швидко відбитися. Дуже дбайливо з її боку, але зараз не про це....

Давши мені орієнтир, дівчина плакала... плакала так само, як і я.... душа сплела в собі єдину масу сум'яття й гіркоти.... Мої вій досі облямовані краплями сліз.... таких холодних і гарячих водночас....

Коли я наблизилася до самого вогнища займання, то побачила справжню дику бійню...

Напевно, щось схоже мені доводилося спостерігати кілька років тому, коли навесні 2011 року мені довелося брати участь у багаторівневому збройному конфлікті на території Сирії...

Це було локальне цивільне протистояння, що поступово переросло в повстання проти режиму Башара Асада.... я тоді плавала в руслі сил національної оборони....

Спочатку бойові дії велися між урядовою армією та формуваннями «Вільної сирійської армії», і нам було віддано наказ стріляти без попередження... я корилася....

Тоді цей конфлікт вилився у жорстокі бойові дії, безпорядні обстріли населених пунктів, масові вбивства та численні військові злочини проти мирного населення, а економіці та інфраструктурі країни було завдано колосальної шкоди.... тоді й стався перший надрив моєї свідомості.... перші сльози за померлими, ні в чому не винними людьми....

Коли я, нарешті, потрапила до 17-ї Великопольської механізованої бригади імені генерала броні Юзефа Довбор-Мусницького, то зітхнула на повні груди, відчувши, що саме цей «розділ» Сухопутних військ принесе в моє життя спокійне тягнення своїх військових обов'язків... без вдавання до насильства й жорстокості....

І зараз, спостерігаючи за тілами, що диміли, криками та передсмертними корчами, я думала про те, що в суті це все — обрана мною карта долі.....

Потрібно поспішати, квапитися. Кілька «акторів» розбиралися з бородатими громила, і, ймовірно, громили брали верх. Потрібна підмога....

Я витягла пістолет, випустивши останню кулю одному з зубоскалів у лоб. Той упав мертвим. На мене з вдячністю подивилися, ніби на рятівника з жовтою аурою над головою, і кинулися назад у бій...

Відкинувши тепер непотрібну річ убік, я стиснула руків'я кинджала. Смерть ступала за мною п'ятами.... я відчувала її подих....

Особливо страшно стало в той момент, коли мої думки впорядкувалися і я усвідомила, що не зовсім розрізняю, хто «друг», а хто ворог.... майже в усіх обличчя залиті кров'ю, і «азгедівські» шрами на щоках у людей не видно... прокляття....!

Стільки масок, стільки жаху впереміш із розпачем....

Ось молодий хлопець так напористо махає мечем.... у пориві бійні його внутрішні кінці брів підняті й зведені до перенісся, очі злегка звужені, а куточки рота опущені....

Іноді можна спостерігати легке тремтіння злегка висунутого підборіддя. Обличчя виглядає поблеклим, позбавленим м'язового тонусу, очі здаються тьмяними....

Рухи його уповільнені і, здається, ось зараз він програє цю дуель... але ні, підкована сталь знову й знову хльостає по боках ворога....

А ось тепер його губи стискаються, перетворюючись на дві тонкі паралельні лінії, при цьому злегка випнувшись.

Кути рота стають різко окресленими. Зуби стиснуті, іноді здається, що він скрегоче зубами, і це відбувається абсолютно мимовільно....

Брови хлопця сильно зсуваються, губи стискаються, очі спрямовані на ворога, який викликав ненависть, і частково «блукають» по сторонах при згадці про якесь важке минуле.... стільки емоцій, стільки пориву в одній прожитій миті.... і хлопець того ж часу вмирає. Його ліва легеня уражена сталевим клинком, а ворог насміхається, ірже на все горло, роззявляючи широко свою ненаситну чорну пащу... потім копає брудним чоботом бездихане тіло молодого чоловіка.... так сумно.... гіркота хльостає бурхливим фонтаном, не вгамовуючи своєї сили.....

До мене підбігає величезний дід, сиву бороду розриває сильний порив вітру, а його очі, наче дві малі намистини, чорні й зловісні, спрямовані прямо на мене. Я похитнулася.... різко ухиляюся, обхопивши нападника ззаду, впираюся в спину й коліном ламаю йому хребет... лунає неприємний хрускіт і протяжний стогін... тіло падає на землю. Другий чоловік отримав від мене кинджалом під «адамове яблуко»..... неприємно, але в мене не було вибору. Напруга в бою викликає гострий біль у руці...

Господи, я бачу Белламі! Він б'ється одразу з двома! І тепер я виразно бачу на їхніх обличчях по два паралельних один до одного шрами.

Моя зброя розрізала повітря, впиваючись недругу в «сонячне сплетіння». Той упав. Белламі, здається, був спантеличений. Другого він добив якось сам. Потім із здивуванням перевів погляд на мене. Його дихання збилося, а ніздрі нервово тремтіли.

— Хто ти? Чому допомагаєш мені? — насторожено запитав він, коли я зрівнялася з ним.

— Я — друг! Вір мені! Де Лекса?

— Вона в двох днях шляху звідси! У полоні королеви Нії!!!

— Як ви це допустили!?!?! — не витримала я, розмахуючи руками, наче божевільна. І в даний момент я була такою.... тільки не Лекса... не моя Лекса....

— Два дні тому.... ми не очікували.... після падіння гори Везер.... Кларк і Лекса.....

— Що?? Кларк теж у полоні?

— Так! Біля підніжжя вежі Поліса люди Нії вбили половину воїнів наших двох кланів....

— Але як...? Як таке можливо....? Такого не може бути.....

Я не знала, що й думати. Це просто неможливо.... Белламі в ступорі дивився на мене, наче на божевільну. Його теж можна зрозуміти... якась ненормальна прибігла й розпитує про очевидні речі....

До нас підібралися ще двоє, і їх спіткала та ж доля, що й попередніх. Однак із хлопцем ми синхронно справляємося....

— Белламі, скільки людей нараховує армія Азгеди?

Я перевела подих, починаючи скніти від ниючого болю...

— Я... я не знаю.... думаю, чоловік п'ятсот кінноти й дві тисячі — піхоти....!