VІІ

Я почула цей страшний стукіт тисячі схвильованих сердець.... ця нестерпна емоційна лайка лунала звідусіль.... мені стало неспокійно. Птахи величезною зграєю злетіли в повітря, ховаючи свої різнобарвні крила десь за клубами сірих хмар.

І цілими сім'ями, цілими масами тікали тварини в одному напрямку, і їхні очі спрямовані тільки вперед. Деякі з них падали, плутаючись своїми лапами й ратицями в кущах, чути гулке пронизливе виття диких кіз і гавкіт собак. Усе впереміш незрозумілим скупченням неслося перед моїми очима, ніби я знову переглядала фільм «Джуманджі», але тільки в натуральну величину.... мені стало воістину страшно...

У тривозі й із замиранням серця мої очі впилися в ту пащу, що ззяла чорним димом, з якої щосекунди виривалися клуби іскрометного вогню. Мої скроні стискав біль. Відбувається щось жахливе.... і це дещо несе смерть... Стовпи дерев підпирали величезний смердючий гриб, який повільно розчинявся в небесах.

— Що відбувається.....! — завили мої думки, і я, підвівшись, похитнулася. Душа ніби тріпоче на кінцях мільйонів голок, які встромляються в кожну клітину мого тіла.

Я відчуваю страх.... відчуваю свій насторожений і напружений погляд, спрямований на товщу чорного диму.... мої руки тремтять, душа стискається, прагне втекти або сховатися.

Я мушу щось зробити... зробити спроби дослідити лякаючий образ перед мною.

І стрімголов пустившись у той бік, звідки тікають стада тварин, я приготувала свій пістолет.

Гілки дуба дуже боляче били по моїх щоках, а колючий терновий кущ залишив на шиї неглибоку подряпину. Легені ніби розривало на тисячі уламків від того, що безумно багато кисню обволікало їх.... ноги весь час грузнули в торф'яних масах, а кітель давно прилип до спини.... скроні ще більше здавлює...

Дерева за деревами миготіли розмитими картинами, зникаючи десь за мною назавжди, утворивши при цьому немислимо хаотичний сюжет із людини, що незрозуміло навіщо біжить, та столпотворіння лісових масивів....

Мені відкрилося полотно припеченої вогнем ділянки, де до цього моменту розміщувалися якісь дерев'яні споруди. Я крутила головою з боку в бік, і стало зрозуміло, що згоріло чиєсь поселення.

Згарище поглинуло все. Я задихнулася. Жах і страх застигли в моїх очах, опускаючись на кінчики вій, і падали вони.... падали... величезними гронами сліз.....

Весь ділянка праворуч усіяна обгорілими тілами, серед яких я бачу дітей.... ДІТЕЙ.... хто це все зробив? Думки вривалися в мозок клаптями, задимленими злістю й розпачем.... Пальці на руках стиснулися в кулаки до білизни кісточок.... зведений пістолет упав до ніг.....

Зліва земля ніби розпушена величезним екскаватором, і під її купами лежать уламки дощок, черепиці, тіла повержених вогнем свійських тварин....

Я більше не можу на це дивитися.... моє тіло згинається навпіл, і очима тону в холодних долонях.... мені хочеться кричати.... тут, на цій землі стільки смерті.... вона пропалює мої груди... вона розриває моє горло й прискає диким воланням.... так страшно.... що ж це.....

Я задихаюся.... дим роз'їдає мої нутрощі.... це все не за сценарієм... та який, до біса, сценарій?!

— Аділь!!!

Мої думки зібралися в єдиний клубок, повільно розтікаючись у потрібному напрямку моєї свідомості.... я чую чийсь голос...?

— Аділь!!!

Хто це....? Я підводжу очі, і крізь туман скляних сліз мій зір уловлює чорну розмиту фігуру, що скаче до мене на коні.....

— Октавія...? — шепочу я ніби в тумані, намагаючись максимум зібрати себе в єдиний пазл....

— Аділь!!! Аділь....!!!

Вона задихається, вона не може толком сказати й слова.... дівчина зіскочила зі спини мустанга, обхопивши мої плечі руками. Її очі шукають мої.

— Аділь, де ти зникла?

— Я.... що тут сталося?

— Аділь! Нам потрібна твоя допомога....! — вона зачепилася, потім швидко обвела рукою все довкола, продовжуючи... — Це все Азгеда!! На нас напав клан Крижаного народу! Нам потрібні воїни!! Потрібна підмога.... я намагаюся дістатися найближчого поселення кланів нашої коаліції.... Аділь, ти потрібна нам!

Октавія задихалася. Її голос безумно тремтів, а руки трохи трусили моє тіло. Вона в розпачі. Вона в сум'ятті.

— Як це сталося....? — я не могла відірвати погляд від тіл, що все ще диміли..... діти... там діти.....

— Королівська гвардія й шпигуни клану Азгеди, які не мають розпізнавальних шрамів..... і не носять бойового розкрасу, щоб ніхто не здогадався про їхню приналежність..... цієї ночі вони влаштували пожежу....

— Октавіє.... я не можу....

— Аділь, прошу тебя..... зараз потрібно зібрати всі сили, і....

— А Лекса.... — мій голос дригнув. Кожне пролите мною слово видавлювалося з неимовірним зусиллям, а в горлі застряг тошнотворний ком, судомно катуючи моє тіло.... — А Лекса... де вона?

— Командувачка в полоні!! Аділь, нам потрібно зібрати всі клани, Аділь..... нам.....

Далі я не чула. Шум у вухах усе стер. Лекса.... моя Лекса.... вона в полоні.... я нічого не розумію... що відбувається.... це все наяву....? Гіркота заповнила всю мою внутрішню суть. І чорною рідкою масою кожен куточок душі застигав, ніби залитий смолою.... бетоном.... і нерухоме, таке нерухоме зараз моє тіло. Не можу поворухнути пальцями. Відчуваю, як дівчина навпроти трусить мене, але все так дивно й незрозуміло.... Лексо.... я піду з цією дівчиною, ти чуєш мене? Я піду за нею.... заради тебе....