ІV

Посол СкайКру бачила в мені дилетанта, але я не уявляла всіх подій навколо без неї. Дивлюся на біляву й згадую, що вона — один із найяскравіших персонажів кінематографічного всесвіту. І зараз, у цьому... недекорованому сном світі, Кларк була досконалою. Людей із такою прекрасною зовнішністю дуже мало. Вона весь час кимось керувала, радилася з Лексою, а та, у свою чергу, з нею. Її красиве білошкіре обличчя інколи спотворював страх, інколи здивування, коли вона бачила, як я намагаюся рубати дрова для буржуйки нашого шатра та шатра Командувачки. Я знала про неї майже все... точніше той клаптик душі, який відкрив для глядачів Джейсон Ротенберг. Душа її настільки чиста й бездоганна, із відливом гірських річок усіх височин нашої планети, що я навіть ніколи не гнівалася на її шпильки про моє походження та «попаданство» знідефіля.

Мені відомі її туга за загиблим батьком і ретельно прихована злість через зраду з боку Ебігейл. Її крихти любові до Фінна Коллінза й підводна ненависть до Белламі. З часом усе зміниться, але зараз....

— Старший лейтенанте Аділь у «зелених обладунках», вас хоче бачити Командувачка... ходіть за мною!

Мої ноги ледве пересувалися після напруженої роботи в стайні з кіньми, але я плелася слідом за п'ятнадцятирічним хлопчиком. Хеда не скупилася на вербування чоловіків, незважаючи на їхній вік та походження. минуло три дні й три ночі відтоді, як я вперше побачила еталон своєї ідеалізації. Усі очікували дій Белламі в підпіллі біля гори Везер. Він мав знищити прилади, які активували розпилення отруйного газу з домішкою жовтої кислоти. Люди перешіптувалися, що ліс цравлять оксидом азоту, і чимало тварин гине при контакті з ним. Оксид азоту є безбарвним, отруйним газом, трохи важчим за повітря, малорозчинним у воді, володіє як окисними, так і відновними властивостями. Крім того, «везерівці» використовували аміак, який за певних умов утворював вибухонебезпечну суміш і руйнівно впливав на мідь та сплави.

Я одразу зрозуміла, що хлопець веде мене не в бік шатра Лекси, а кудись углиб соснового лісу. Попри те, що моє тіло напружилося від невизначеності й таємничості того, що відбувалося, я встигла помітити всю дивовижну красу тутешньої місцевості.

Я звернула свій погляд на дерева, кущі та стежки, що вели в непізнані мною землі. Яскраве сонце витіснило бляклий промінь зірок у небесній височині, обіймаючи гарячими руками весь видимий земний масив. Теплий вітер видихнув на повні груди, струшуючи гілки дерев. Прокинулася й усяка лісова дрібнеча. Їхні верески й крики поєднувалися в неповторну мелодію природи, яка не різала слух. Денне світло так яскраво обволікало фігуру дівчини, яка стояла біля самотньої берези серед цього соснового розмаїття. Поруч із Хедою з ноги на ногу переступали двоє коней — божевільно красивих і доглянутих. Варто зауважити, що Лекса була сьогодні в трохи іншому костюмі, якого я ніколи не бачила в жодній серії з її участю.

Хлопчисько ввічливо вклонився й залишив нас. Я підійшла дуже близько до дівчини, але мій трепетний погляд був спрямований на безлику землю під ногами, тому що саме зараз я не могла дивитися в такі кохані очі, інакше згорю подібно до фенікса... згорю й у своєму несамовитому крику буду умертвлена назавжди.

— Я ніяк не можу звикнути до твоїх зелених обладунків, Аділь! Але смію зауважити, що в них можна залишатися непоміченою серед цих розлогих лісів у нашій місцевості!

— Так, це польова форма! До її функцій входить саме маскування у ворожому оточенні! Але ваші обладунки надійніші...

Вона трохи довше затримала на мені погляд, а потім продовжила:

— Аділь, я все ще не довіряю тобі! Мені потрібно щось, щоб я змінила свою думку!

— У цій битві я буду на боці ваших кланів... а потім, швидше за все, я зникну! Тому не варто так гостро акцентувати увагу на моїй вірності!

Лекса ковзнула своєю маленькою, але сильною долонею по шиї темного коня і, проводжаючи поглядом свою руку, мовила:

— Ти любиш коней?

— Безперечно! Коли я служила в 10-му розвідувальному батальйоні «Кінних стрільців», то мала свого улюбленого скакуна! Не скажу, що він був слухняним, мов ослик, але в його надійності я була впевнена!

— У тебе була думка, що в будь-яку секунду він може тебе скинути...?

— Ні! Мій Аристарх такого не робив!

— Ти довіряла своєму коню?

— Майже... так... довіряла!

— Тоді ти зараз мене зрозумієш!

Лекса трохи підняла ліву брову, продовжуючи гладити тварину. Я спостерігала за цими жестами спокійно. Другий кінь підбирав шишки.

— Я хочу віддати тобі дещо!

Я мовчки чекала.

Хеда припинила своє заняття й розвернула до мене корпус свого точеного тіла.

— Візьми... це....

— Так.... я знаю... чехословацький 9-мм військовий пістолет VIS зразка 35!

Я крутила в руках зброю.

— Партію цих пістолетів було закуплено для прикордонної варти!

— Як ти так швидко отримала свій високий чин? Адже тобі лише 26!

— Під час ворожої атаки! — я широко посміхнулася, заховавши подарунок у портупею. — Мені здавалося, ви не берете до рук зброю «везерівців»!

— Не беремо! Але цю зброю знайшов один із моїх воїнів. Я не стала її викидати. Усередині магазину є набої!

— Дякую! Правда!

— Що ти думаєш про «небесних людей»?

Я пильно глянула Лексі в очі. Невже вона цікавиться моєю думкою? Напевно, я дійсно чимось її зацікавила. Добре, що в її думках більше немає бажання мене прибрати.

— Вони славні хлопці й дівчата! — відповіла я, намагаючись ігнорувати те, як кінь пощипує мій одяг.

— Ти теж їх знаєш?

— Так! Але вам належить ще багато чого... зробити разом!

Здається, не варто казати Хеді про її зраду біля гори Везер і про те, як Пайк переб'є безліч її воїнів... Нехай усе йде своїм установленим чередом.

— Дозвольте запитання?

— Так!

— Якщо ви не довіряєте мені, навіщо тоді подарували цей пістолет?