ІІІ

За Октавією я йшла мовчки. Чомусь із кожним кроком моя впевненість у тому, що це всього лише сон, танула. Тим паче в п'яти, лише прикриті контрабандним тонким шматком шкарпеток, упивалися гілки сосен та всілякий мотлох. Ступати було боляче й неприємно. Дівчина попереду одночасно роздавала людям якісь вказівки мовою маорі. У серіалі такого не було. Головні герої розмовляли рідною їм мовою, а трансляція в моїй країні була з дубляжем. Дивно...

Блейк різко рвонула з місця, стрімко, наче кішка, перестрибуючи через брили землі в напрямку відомої їй людини. Я підняла голову й побачила, як вона тоне в гарячих обіймах Лінкольна. Зараз я могла чітко провести межу між «плоским» героєм з екрана та тим Лінкольном, який зараз постав перед мною. У тій самій живій формі, у якій постає звичайна людина в повсякденному житті. Він дуже високий, і його шкіра має відлив міді. Здається, зовнішність його така проста, але водночас ідеальна. Тут усі ідеальні. По-своєму... Я щиро зраділа такому возз'єднанню сердець. Октавія та Лінкольн чудово личили одне одному, незважаючи на кастові й життєві відмінності. Вона — тендітна, але горда й хоробра дівчина, сп'яніла метою перемогти в кожній сутичці, а він — загартований у боях хлопець, готовий пожертвувати всім заради своєї коханої...

Схрестивши руки на грудях, я якийсь час спостерігала за цією захопливою картиною, але за секунду моє серце пропустило удар!

— Те, що тут сталося — непростимо...!

Ці слова мені до болю... до крику знайомі! Цей голос із кожною серією, з кожним слайдом викликав у мені ураган емоцій, і ніби міріади вогняних зірок зараз одночасно вибухнули в моїх грудях, розливаючись гарячою магмою по всьому тілу. Це вона! Ці слова і цей звук... це все належить їй!

— Лекса....! — прошепотіла я, ніби святу молитву великому праотцю всіх богів світу й небес. Лекса! — тепер стверджували мої думки, а в голові бушує вулкан, не збираючись стримувати свої пориви. І навіть жодна трагедія Помпей тепер не зрівняється з трагедією моєї душі й серця! Я звернула свій погляд у той бік, звідки лунала мова...

— ...гора впаде.... мертві будуть помщені! — продовжував досить хриплуватий голос, а я розквітала й умирала одночасно.

Вона зараз стояла там, на височині пагорба, така владна й висока, трохи закинувши голову назад, щоб слова її лунали гучніше. Все те ж волосся, сплетене в тисячі кісок і акуратно укладене назад, високе чисте чоло й тонкі дуги брів, які ховали під собою весь мій світ і всю мою суть! Ці очі сяяли яскравіше за тисячу сонць, які згасали й відроджувалися протягом усього існування планети, і чимало цивілізацій були тому свідками... Скільки миттєвостей, переглядаючи «Сотню» знову й знову, я дивувалася красі цієї дівчини, скільки моїх емоцій вона спопелила своїми смарагдовими очима.

Лекса говорила, і на її обладунках грали промені небесного світила, обволікаючи її точене тіло своїми жовтими пестощами.

Здається, зараз я перестала дихати, але моє серце стукає так швидко, як тільки вміє. Поруч із «моїм» воїном стояла білява дівчина. Вона була трохи нижчою за Лексу. Плечі її впевнено розправлені, а незворушний погляд ковзнув по натовпу, що зібрався навколо них.

— Годі!... — вона продовжила монолог Лекси. — ...під завалами залишилися люди! Ми чули їх! Приступайте...

Так... усе як у серіалі.... до болю знайомо....

Коли натовп розсіявся відкопувати тих, хто залишився, двоє ораторів перевели свої погляди на мене. Я здригнулася. І швидко повернулася до Октавії, яка стояла біля Лінкольна, у надії, що та якимось чином знову врятує мене... виправдає... відведе кудись... не знаю...

Двоє лідерів почали перешіптуватися між собою, весь час спостерігаючи за мною. І, нарешті, коли вони вирушили в моєму напрямку, я зовсім очіпеніла. Ні, не подумайте, у моєму серці зараз не було вбивчого страху... я просто боялася її.... боялася Лекси.... наскільки сильно захоплювалася нею, настільки й побоювалася...

Такої граційної і водночас упевненої ходи я ще не бачила. З екрана все здавалося таким ненатуральним....

Кларк підійшла до мене зовсім упритул, пропалюючи поглядом мою форму. Вона мала особливий шарм завдяки темній цятці над губою. Напевно, її зовнішність можна було б назвати досконалою, якби не цей втомлений і стурбований вигляд.

— Хто ти? — не забарилося запитання в мій бік, і я відповіла:

— Мене звати Аділь Верник! Зовсім випадково потрапила сюди, і...

— Ти з гори Везер? — квапливо запитала Лекса, і я танула... просто танула нестримною крижинкою під прямими променями сонця. Навіть якщо вона надумає негайно уразити мене своїм мечем, я підкорюся й беззлобно прийму свою долю. Від цих рук я в муках готова вмирати мільйони разів...

— Ти з гори?! — повторила її запитання Кларк, і я повернулася в реальність. Чи реальність це...? Дивлячись на те, як білява стискає в пальцях пістолет, мені стало не по собі.

— Але ж ви знаєте, що «гірняки» негайно вмирають від кисню, який пронизує їхні неадаптовані тіла! — парирувала я, на мить перевівши погляд на дивовижне обличчя Лекси й знову опускаючи очі. Боже, яка ж вона прекрасна...

Схоже, своєю несподіваною присутністю тут я затримала перебіг серіалу, і все тепер зміниться.... адже тепер їхні діалоги зовсім не за сценарієм....

— Вона — снайпер! — викрикнула Гріффін, хапаючи мене за комір кітеля. Жовна на її вилицях ходили ходуном.

— Ні! — вивернулася я. — У мене немає зброї! Подивіться на мене! Цей одяг.... ця відсутність взуття.... що ви скажете на це?

Лекса мовчала. Її погляд незворушний. Мої груди нервово здимаються, і вона виразно бачить моє занепокоєння. Вона щось бачить у мені...

Але Кларк була не такою... Вона резко приставила дуло свого пістолета до мого лоба, а її губи вирекли:

— Якщо ти через двадцять секунд не доведеш, що не є снайпером, який прийшов із гори Везер, щоб вибити всіх нас як кошенят, я пророблю дірку в твоїй чарівній голові! Відлік часу пішов...